ПРОЛОГ

 Коли мені було 14 років, моє життя зазнало дуже великих змін, які ще довго не перетворювалися на щось постійне — на щось, що давало хоча б найменший натяк на стабільність, на відчуття ґрунту під ногами, на розуміння того, що завтрашній день буде продовженням сьогоднішніх реалій. Але тоді все було інакше: завтрашній день міг принести що завгодно, змінити все за одну мить і знову залишити мене в невідомості.

У той час я ніби жив між двома світами: старе життя вже розсипалося на частини, а нове ще не встигло набути чітких обрисів. Я звикав до постійної непередбачуваності, до відчуття, що будь-яка прив’язаність, будь-який порядок чи спокій можуть зникнути так само швидко, як і з’явилися. І, мабуть, саме тоді я вперше зрозумів, наскільки сильно людині потрібне відчуття стабільності — навіть не для щастя, а просто для того, щоб мати сили дивитися вперед.

Але досить швидко я перестав щось планувати на наступний ранок. Лежачи в ліжку перед сном, я все частіше згадував дитинство і сумував за рідним містом. Раніше я ні за що б не повірив, що перед літніми канікулами моєю найсильнішою мрією буде поїхати не на море, а до бабусі в село.

Мабуть, тому що саме там усе здавалося незмінним: знайомі вулиці, запах трави після дощу, старий будинок, у якому кожна річ лежала на своєму місці. Там не потрібно було щодня чекати нових змін чи звикати до чергової невідомості. У ті моменти мені найбільше хотілося не пригод чи чогось нового, а простого відчуття дому — місця, де завтрашній день буде схожим на сьогоднішній, і від цього стане спокійніше.

Але не все було так сумно. Згадуючи ті роки, я розумію, що наша сім’я потрапила до теплої країни з щирими й привітними людьми. Та й узагалі — коли б іще мені випала можливість пожити в одному з найстаріших і найзагадковіших міст світу?

Тоді я не завжди помічав це, бо надто сильно тримався за минуле й за все, що довелося залишити позаду. Але з часом у пам’яті почали залишатися не лише тривога й невідомість, а й вузькі старі вулиці, вечірнє тепле повітря, незнайома мова навколо, нові люди й відчуття того, що світ набагато більший, ніж мені здавалося раніше.

І, мабуть, саме тоді я вперше навчився одночасно сумувати за домом і поступово відкриватися новому життю.

І так, моя історія розпочинається з того моменту, як мені виповнилося 17 років і моє життя назавжди змінилося. Саме сьогодні ці спогади особливо ясні, і я розумію, що найбільше хочу, аби якомога більше людей почули мою історію.

Бо я знову опинився в тих обставинах, коли перестав планувати своє завтра. Тільки тепер не через те, що завтра може раптово все змінити, а через те, що завтра для мене може взагалі не настати.