Розділ 9

  Наступні дні після того, як почула від коханого чоловіка те фантастичне «Добре, Пампусь, давай одружимося» пролетіли для Анни, як одна мить. Оформлення документів, шлюбні обітниці, обручки. Мало не втратила свідомість від щастя, коли Пушок коротко поцілував її в губи після реєстрації. Переїхала з речами і Тортиком у великий красивий дім Андрія. Як в тумані, навіть згадати важко. Хвилювання, сумніви, страх, шалена ейфорія — все змішалося в один нестримний вир емоцій, який майже повністю вимкнув тверезе мислення.

   Сама з себе дивувалася. Як змогла так різко перевернути своє звичне життя? Як наважилася? Адже ніколи не мала схильності до екстріму, або пошуку пригод на свою голову, чи інші частини тіла. Думала, що в неї нормальне життя і не уявляла, що можна, от так, одним махом все змінити до невпізнання. До останнього не вірила, що Пух одружиться з нею. Чи не пожаліє вона про таке поспішне рішення? Що потім? В уяві Ані біла пляма там, де її майбутнє через рік. Краще не думати про це. Хочеться насолоджуватися кожною годиною з Пушком, яка їй подарована.

  Та, якщо Ані не з’їхати з глузду від хвилювання помагала радість, що буде тепер поруч з найдорожчим на світі чоловіком, то її рідні такого пом’якшення не мали. Батьків мало інфаркт не вхопив, коли прийшла в гості і сором’язливо повідомила, що вийшла заміж. Ніяково показала красиву обручку сплетену з жовтого і білого золота.

̶ Доню! — лиш видихнула мати. Огрядне тіло жінки, мов мішок з картоплею, безсило повалилося на улюблене велике, м’яке крісло. Вхопилася за серце. Мало не знепритомніла. Аня аж рвонулася до неї, злякалася. Але її зупинив батько. Строгим голосом скомандував:

̶  Ану сядь! Що ти говориш?! — вказав пальцем на диван, щоб Аня сіла. Дівчина послухалася. Проковтнула клубок в горлі, що жахливо душить. Приготувалася до найгіршого. Серце вискакує, аж дихати важко. Може треба було прийти одразу з чоловіком? Та, чомусь, подумала, що буде краще, коли спершу підготує рідних до знайомства з зятем.

̶  То правда? Ти вийшла заміж? За кого? Коли? Чому не казала, що маєш жениха?! Ти ж знаєш, Кусенки завжди роблять пишне весілля! А це, що?! Тайкома, як… — посипалися запитання від Івана Пилиповича.

̶  Тат, я... Ну... Так вийшло, — що їм казати? Андрій сердився, що вона розповіла подрузі, Даші про те, що шлюб... Не зовсім справжній, так би мовити. Домовлялися, що більше нікому не скажуть. То ж... Треба якось викручуватися. Не звикла обманювати, але...

  Та, зрештою, не з’їдять же її рідні батьки! Чого так боятися? Головне, щоб серце витримало. В обох шалена гіпертонія і ще бозна-скільки хвороб. Аня глибоко вдихнула, подумки коротко помилилася і спокійніше заговорила:

̶  Дорогенькі, вибачте, що змусила вас хвилюватися. Я не хотіла. Просто... Ми з Андрієм... Так вирішили. І... В нього це другий шлюб, та й часу немає. Бізнес. Тому не морочили голову собі і вам з весіллям, і подібним. Не бійтеся, в нас все буде добре. Він хороша людина.

̶  Ой... Ти мене в могилу заженеш... Вирішили вони, — простогнала Люба Іванівна, — Як можна?! Ще й за розведеного якогось волоцюгу вискочила? — запитально потягнула руку, звертаючись до Ані, — Чудово! Хороша дівчинка! Хіба так ми тебе виховували?! — вигукнула з докором. Аня знітилася.

̶  Мамо, ну чого ти? Андрій не волоцюга. Він дуже хороший, от побачите. Просто так склалося, що його сім’я розпалася. І...

̶  Ах ти ж безсовісна! Ти чужу сім’ю розбила?! — крикнув батько. Дівчина важко видихнула. Прикрила обличчя рукою. Потім з докором подивилася на батьків.

̶  Та, що це з вами? Чому одразу розбила?! Оце такої ви думки про мене? Дякую! Ні, щоб порадіти за доньку, ви одразу звинувачуєте у всіх гріхах світу! — ображено випалила.

̶  А, як це розуміти?! Нічого не казала, а тут, на тобі! Зять. Так сильно притиснуло, що вхопилася за першого ліпшого?! — почав Іван Пилипович. Аж почервонів, на чолі піт виступив від стресу.

̶  Не думала, що ти така… — фиркнула мама. Ані вже плакати захотілося.

̶  Яка, мамо? Яка?!

̶  От така, що, не думаючи, хапаєшся за кого-небудь, аби мужик був! Я думала, ти скромна дівчина, а не така, — жінка відвернула обличчя вбік. Ех… Знали б вони правду, що Пух для їх доньки далеко не перший ліпший, а мрія цілого життя, ідеал чоловіка. Але ж… Як їм це поясниш? Ще проговоряться перед Андрієм, що тоді?

̶  Мам, ну що ти говориш?! Яка я? Думаєш, я залізо? Мені не треба сім’ї? Не хочеться, щоб мене любили, піклуватися про чоловіка? Роки йдуть, мам, скільки можна? Я і так вічно сама через ту свою повноту. Сама в роботі, вдома. Набридло! Тепер хочу почати нове життя! Схуднути, дбати про себе і про Андрія.

̶  Он, як? Схуднути?! То він таке вимагає? От гад! Одразу права свої гне?! Вже й поїсти тобі зась!? — вигукнув батько. Для нього найменше обмеження в їжі рівне найжорстокішому катуванню. Аж затремтів цілий. Величезний живіт труситься, коли жестикулює, махає руками в емоціях.

̶  Якщо хоче, щоб ти змінювалася, значить не любить! Не здумай морити себе голодом задля якогось мужика! Чула? Він сьогодні скаже, що затовста, а завтра що застара, знайде молодшу. Нема чого догоджати всяким пройдисвітам! Ще здоров’я знищиш, що тоді? Думаєш, пожаліє?! — строго вимовила Люба Іванівна.

̶  Та припиніть ви! — Аня встала з дивану, сльози котяться. Не може збагнути, як радісна новина могла призвести до такого божевілля? Чому стільки звинувачень?