Розділ 6

Минуло приблизно три місяці...

  Андрій приїхав на роботу після чергової тижневої поїздки до Франції. Бізнес у двох країнах витягує всі сили. З самого ранку липнева спека створює відчуття втоми. Чи, може, то просто він морально виснажений і тому все так важко сприймається?

  Мельком глянув, глухо привітався з секретаркою, стрункою довгоногою Наталею. Відчинив двері кабінету, зайшов. Як же гаряче... Геть нема, чим дихати. В першу чергу кинув сумку з паперами і ноутбуком на крісло і взявся за пульт від кондиціонера. Але увімкнути майже нову штукенцію, чомусь, не вдалося, як не старався. Це ще гірше зіпсувало настрій. Нервово кинув пульт на диван. Тихо загарчав.

̶  Та, що за день? Щоб тобі... І, що за життя... — не хочеться працювати, нічого не хочеться. Якась апатія оселилася в його серці після того, що сталося в Сен-Тропе. Запхав руки в кишені елегантних брюк, підійшов до вікна. З восьмого поверху гарний вид на ділову частину міста. Задумався. Все-таки добре, що повернувся в рідні місця. Тільки... Здається, ні там, ні тут нічого так не тішить, як раніше.

  Сигнал від секретарки.

  Підійшов до столу, відповів. Наталя дзвінким голосочком доклала:

̶  Андрію Михайловичу, вам телефонувала пані Анна Кусенко. Просила зв’язатися з нею, на мобільний не додзвонилася.

̶  Гаразд. Дякую. І, Наталю, знайди якнайшвидше майстра з обслуговування кондиціонерів. Мій не працює, чомусь.

̶  Добре. Вже шукаю.

  Чоловік подякував, дістав мобільний, у якому на ніч вимкнув звук, а потім забув увімкнути, знайшов контакт Ані. Там її фото з весільним тортом. Мимоволі посміхнувся. Вперше за сьогодні. Набрав. За хвильку почув такий приємний голос Пампусі:

̶  О, Пушок, привіт. Ти вже прилетів?

̶  Так. Привіт, Пампусю, — знову посміхнувся. Скучив.

̶  З поверненням. Як справи? — мило проказала дівчина.

̶  Дякую. Та... Так собі. Побачимось сьогодні? — здивувався, слова про зустріч вилетіли самі, не думав. Чомусь, дуже хочеться в товариство цієї дівчини. Може, хоч з нею не думатиме про своє розчарування.

̶  О, Андрію, ти, що невеселий? — одразу помітила Аня. — Щось сталося? Приїдь до мене в кафе, побалакаємо. — турботливо прощебетала. Чоловік зрадів.

̶  Гаразд, Ань. Може заїду. Трохи мушу побути в офісі. Ввійти в курс справ, як тут без мене Рітка господарювала, — Анна протягом трьох місяців помагала, чим могла. Час-від-часу консультувала друга. Але, все одно, найняв ще одну людину, яка б постійно займалася справами фірми, навіть за його відсутності. Молода помічниця, наче непогано зарекомендувала себе.

  Під вечір Аня була в пекарні. Власник приміщення погодився продовжити договір оренди ще на пів року, тож на серці Ані полегшало. Сьогодні знову не втрималась, дозволила собі трошки поринути у творчий процес. Взялася готувати лимонні капкейки, які замовили для дитячого свята. Коли вистигли, почала прикрашати. На кожному зверху виробляє кондитерським мішечком з насадкою пишну кремову троянду. А потім посипає кольоровою цукровою посипкою. Краса...

  Так захопилася процесом, що і не помітила, як злетів час. Друг не знайшов її в кафе, тому прийшов аж у пекарню. Всі працівники вже знають, що цьому молодику вхід вільний. Озирнулася в якийсь момент, почувши, як хтось демонстративно кашлянув. Пух стоїть, опершись плечем на одвірок, склав руки на грудях. Милується тим, як вона бавиться в кондитера, старанно виводить кожну пелюсточку. Широко посміхнулася.

̶  О, привіт, — поправила кухарську шапочку.

̶  Привіт. Класно тобі. Не робота, а забава, — жартома проказав, підходячи ближче. Дівчина хитро засміялася.

̶  Заздриш? Розумію. То не пекарнями керувати, укладати договори, підписувати накладні і заяви всякі. Творчий процес куди цікавіший.

̶  Ага... Але ти і з не творчим прекрасно даєш раду, — похвалив Андрій, мабуть, пригадуючи, як багато вона помогла йому в розкрутці бізнесу. Та й власний розвиває дуже успішно. А це справа не з легких.

̶  Дякую, — почервоніла. Ніяк не звикне, що можна отримувати стільки похвали. Віддала кондитерський мішечок працівниці, щоб та закінчила роботу, а сама зняла рукавички, кітель і шапочку, вимила руки. Повела друга в кабінет.

  Трохи побалакали про роботу, а тоді Аня запитала:

̶  То... В тебе щось сталося? Чи мені здається, що ти сумний і знову схуд? — хоч до неї чоловік всміхається, але одразу помітила, що вигляд у нього виснажений. За той час, доки співпрацювали, Аня трошки відгодувала друга, а тепер явно знову змарнів. Аж синці під очима.

̶  Сталося, Ань, — чоловік поглянув їй просто в очі, сидячи на дивані. Зітхнув. — Я з Вікою розлучився. Нарешті, — це прозвучало, як грім серед ясного неба. Так приречено. Аня шоковано витріщилася.

̶  Ого... — розгублено проказала. Завагалася, розпитувати подробиці, чи не варто його мучити? Але, вочевидь, чоловік потребував виговоритися, тому сам почав розповідати:

̶  Знаєш... Давно набридло те нестерпне створіння. Тепер, коли їхав у Сен-Тропе, навмисне не сказав, коли буду. Зробив сюрприз. І... — Аня аж рот привідкрила, здогадуючись, що почує далі.

̶  Мої підозри справдилися. Прикинь, застукав Віку в своїй спальні з якимось голим мужиком. Вірніше, того фотографа на моєму ліжку, а її в душі.