Розділ 4

Приблизно через тиждень…

  Промені вечірнього сонечка зазирають у вікна затишного кафе «Ванільний кусь». Всередині вже порожньо, зачинено. Тихо грає спокійна класична музика. Стіни розмальовані 3d зображеннями апетитних тістечок, фруктових десертів і морозива зараз здаються вже не такими веселими, як вдень. Швидше загадковими. Більшість освітлення вимкнено. Лиш в одному куті, ближче до вітрин, горить цікавий торшер у формі триповерхового торта, кидаючи м'яке жовте сяйво. Тільки запах кави і вишуканих солодощів нагадує, що тут ще залишилося смачненьке і заважає Ані зосередитися на рахунках. В неї є кабінет, але в залі кафе, чомусь, цікавіше.

  Після роботи власниця закладу і прилеглої чималої пекарні сіла опрацювати накладні, але втома, голод і поганий настрій змушують помилятися. Врешті дівчина сердито закрила ноутбук. Фиркнула.

̶  Ох... Все, здаюся. Набридло! — неголосно проказала сама до себе. Потерла втомлені очі. Опустила погляд на підлогу. Біля столика сидить, висунувши язик, круглий, як м’ячик, улюбленець Анни, Тортик. Мопс жалібно поглянув на господиню, мов просить: «Ходімо вже додому.» Вірніше, їдьмо. Тортик, як і його власниця невеликий любитель піших прогулянок. Інша справа зручно розвалитися на сидінні комфортного авто.

̶  Що? Ти теж уже хочеш додому? Га, маленький? — змусила себе нахилитися до пса, погладила його м’яку шерсть світло-кремового кольору, чорні вушка. Він попискує, облизався. Аня засміялася.

̶  Ой, пупсику... Оце справи у нас...

̶  Що таке? Ти сьогодні без настрою, дитинко? — почувся ласкавий голос. Дівчина не звертала уваги, що до зали увійшла прибиральниця, старша жіночка Ніна. Підійшла до господині, співчутливо заговорила, опершись на швабру.

̶  Та... Трохи, — озирнулася Аня.

̶  Що таке? Втомилася? Воно й не дивно, стільки всього на одну дівчину, ще й таку молоденьку, — співчутливо сказала бабуся.

̶  Ага... Молоденьку. А вже таку товстеньку, — сміючись сама з себе, хихикнула дівчина. Поглянула на пса, — Правда, Тортику? Що нам сьогодні дієтолог сказала?

̶  Ти ходила до дієтолога?

̶  Еге ж.., — зітхнула. Ніна поставила інструмент і підсіла до Ані. Вони частенько люблять побалакати собі. Правда недовго, бо Аня весь час зайнята. Але часом, трошки.., — Вже не раз. А сьогодні мені дісталася спеціаліст, яка, не влещуючи вуха, каже, як є. Але, мабуть, так мені й треба.

̶  А, що сказала?

̶  Та... Розпитувала різне про моє харчування, рідних. Я й сказала, що в мене спадковість, вся сім’я повна. Мама, всі. То ж... З моїми генами непросто боротися з зайвою вагою. А вона мені, знаєте, що?

̶  Що? — жінка уважно слухає.

̶  Каже: «Ну, добре, спадковість, це, звісно, серйозний фактор. Але ж, погляньте, у вас навіть собака, як колобок. Не бігає, а катуляється. У нього, що теж спадковість? Чи все-таки є щось не так з раціоном?» — Ніна не витримала, захихотіла, аж сльози виступили. Анна і собі.

̶  Уявляєте? І нащо тільки я взяла з собою Тортика? Пожаліла, він не любить сам сидіти в машині.

̶  Ну-й-ну.., — на силу перемогла себе бабуся, вгамувала сміх, — Ой, дитино... Непросто тобі. Ввесь час тут, біля смаколиків, звісно, важко не спокуситися.

̶  Ага.., — кивнула Анна, поглянула на вітрини з апетитними тістечками і тортами. Аж слина котиться. Але пообіцяла собі, що сьогодні вже не їстиме солодкого. Все-таки, дуже соромно після тієї розмови з дієтологом. Спеціаліст дала певні рекомендації і, здається, розумні. Нічого захмарного. Але ж... Як їх дотримуватися, коли аж шлунок скручується, коли відчує запах шоколадного брауні, або ромового тірамісу, чи фруктового торта. О-о-х... Як же бути?

  Прибиральниця повернулася до миття підлоги. А до Анни невдовзі подзвонила мама. По голосу зрозуміла, що дівчина невесела. Каже:

̶  Що таке, Анечко? Чого без настрою?

̶  Та... Нічого. Просто втомилася, — відповіла Аня.

̶  То ти хіба не знаєш, що робити? Кружечка шоколадного капучіно і кілька тістечок безвідмовно покращують гумор.

̶  Ага... Дякую, мамо. А ще додають кілограмів, — зітхнула дівчина. От так завжди. Скільки себе пам’ятає, в мами одне вирішення всіх проблем — сісти і нажертися. Смачненького, жирненького і, бажано, побільше. Так і всю сім’ю навчила.

̶  Що, дякую? Тільки не кажи, що знову сідаєш на чергову модну дієту. Я тебе прошу, не муч ти себе тими дурницями.

̶  Мам... — невдоволено скривилася. Хоч краплина підтримки геть би не зашкодила. Але ж... Де там?

̶  Ань, не починай. Ти ж знаєш, не треба тобі бути худою, як чапля, щоб комусь сподобатися. Нормальний чоловік полюбить тебе таку, яка є. Бо ти ж хороша в мене, розумничка. Не гонися за тими безглуздими стандартами. То все вигадали придурки, яким байдуже до щастя і здоров’я дівчат, лиш би гроші заробляти.

̶  Ой, мамо... Знаю... Але ж... Мені вже…

̶  Цить! Ніяких але ж. Не сперечайся з матір’ю! Будь розумницею. Все, бувай доцю, мене тато кличе, — виклик завершився. Анна поклала телефон на столик, підперла голову руками, важко зітхнула.

  Ну, от чому так? Чому їй випало народитися в цій сім’ї ласунів-товстунів? Ех... Мабуть, ніколи вона не впорається зі своїми кілограмами і комплексами. Ніколи її не покохає якийсь класний хлопець типу Андрія Пуха.