Розділ 3

̶  Просто... В мене закінчується термін оренди приміщення, у якому працюємо. А власник не хоче продовжувати. Вирішив продати. Ще й ціну заламав трохи... Занадто. То ж... Думаю, що робити. Хотіла сьогодні порадитися відносно кредиту. Чи виплатиться мені, чи потягну покупку того будинку. А може доведеться шукати інше приміщення. Але то непросто. Ще пекарню, куди не йшло, а кафе… Сам знаєш, для таких закладів місце дуже важливе. Люди звикають. Та, то таке… Побачу... — спокійно пояснила. Андрій уважно вислухав. Задумався. Настала пауза.

   Анна трохи зніяковіла. Аби не подумав, що вона натякає на те, аби він знову помагав, як в школі. Не хочеться. Минулися часи, коли була безпомічною дитиною. Тепер навчилася сама собі давати раду. Ну, майже з усім... Дещо так і залишається слабким місцем.

  Втупилася в чашку, помішує пінку на каві малесенькою ложечкою. Поправила густе каштанове волосся середньої довжини, заколене ззаду крабиком. Чоловік несподівано запропонував:

̶  Слухай, а… Може, ну його? Ходи до нас працювати. Мені дуже потрібна така старанна і розумна людина. Будеш контролювати кілька пекарень. Або, якусь одну, як захочеш. Робота буде трохи інша, але... Заробиш  думаю, неменше. Або й більше, — дівчина здивовано витріщилася.

̶  Ти серйозно?

̶  Так. Хочу якнайшвидше тут все розкрутити. Твій досвід не зашкодить. І, взагалі... — Аня всміхнулась. Дивиться на симпатичного брюнета, що перед нею. Мовчить.

   Всередині розгорілася справжня війна. Працювати з ним? Так! Це ж... І мріяти про таке не могла, що зможе постійно бачити, проводити час з цим наймилішим на світі чоловіком. Але ж... Як те витримати?

  Ні... Це самобичування якесь. Знову дивитися, як біля нього красуні табунами крутяться, він до них посміхається, робить компліменти. А ще ж його жінка. Ох... Мабуть, Віка теж тут буде. О, ні... Кого-кого, а ту заразу Ані не стерпіти. Роками не бачила, а вже сердита на неї за те, що Пушок сумний. І схуд. Це явно її провина. Тієї самозакоханої ляльки, що не має поняття, як їй пощастило. Задушила б, здається, ту козу безмозку. Як можна не любити такого чоловіка?

̶  Не думаю, що зможу. Не ображайся, Пушку, але... Я вклала море сил і часу, аби та пекарня працювала, як дорогий годинник, а моє кафе було дійсно приємним місцем. Не просто забігайлівкою, де можна поїсти. А... Затишним, романтичним закладом, з дуже милою атмосферою. В нас... Досить класне меню, персонал нарешті підібрався такий, як я хотіла. Ми, як сім’я. Всі стараються, не покладаючи рук.

  Непросто зараз відмовитися від цього всього, залишити одних людей без роботи, а інших без місця, куди вони з радістю приходять мало не щодня. Приводять дітей, призначають побачення і просто дружні зустрічі. Я... Давно про це мріяла. Ну... Ти розумієш? — дівчина схвильовано виказала, що було на серці. Вірніше, тільки частину того, що там є. Завмерла, очікуючи реакції друга.

  І він вкотре підтвердив, що недарма вона так високо його цінує. Довгі чоловічі пальці розчесали темне, акуратно підстрижене волосся. Крутнув головою.

̶  Пампусю, ти... Ти молодчина. Мені вже дуже хочеться побачити твоє дітище, — так класно посміхнувся. Аня ще більше зніяковіла.

̶  Ти не сердишся?

̶  Жартуєш? Чого я мав би сердитися? Навпаки. Дуже радий за тебе. Пам’ятаю, як ти ще з дитинства мріяла про власну цукерню. Все щось пекла, притягувала смаколики до школи і всіх годувала на перервах. М-м-м... Як мені це подобалося... — закотив очі і прицмокнув, наче й зараз смакує щось дуже приємне. Аня дзвінко засміялася. Круглі щоки почервоніли.

̶  Що ж... Я ще подумаю над усім цим, — замислено проказав Андрій, посерйознішав. А потім зиркнув на годинник.

̶  Ой, геть вибився. В мене ж зустріч з одним серйозним дядьком, — спохватився. Ані стало дуже сумно, що зараз він зникне, як гарний сон. Залишиться тільки тривога на серці, яку доведеться не один день втихомирювати.

̶  Тоді... Якщо мусиш бігти... — сумно зітхнула, — То... Рада була побачитися, — сіла рівніше, обтягнула на собі кофтинку, що позастрягала в складках тіла на боках. Руки заметушилися, не знає, що робити. Андрій піднявся і сказав:

̶  Ань, давай так, не поспішай з тим кредитом, приміщенням і так далі. Добре? Я подумаю, ще подзвоню тобі. Тримай. Набери мене зараз, — простягнув їй свою візитку. Дівчина посміхнулася, беручи картку. Дістала смартфон в красивому золотистому чохлі-книжці. Почала вводити номер.

̶  Гаразд, Пушку, — грайливо посміхнулася. Ані часто кажуть, що у неї по-дитячому мила посмішка. Хоч загалом, старша на вигляд, ніж могла б бути у свої 25 років. А все ті кілограми, щоб вони пропали...

  В кишені елегантного піджака Андрія заграла чудова мелодія, гітара. Дістав телефон. Посміхнувся сам до себе, дивлячись в апарат.

̶  О, зберігаю. Добре, Пампусю, на зв’язку. Шкода, що вже мушу бігти. Не встиг майже нічого розпитати тебе, окрім роботи, — підняв погляд на дівчину.

  Їй здалося, що зараз Андрій веселіший, ніж, коли зустрілися. Чи, це вона собі накрутила те, чого нема? Те ж мені... Знайшлася та, що вміє підняти настрій. Ага... Хоча… Може й вміє.

̶  І мені шкода. Я теж була б рада більше побалакати. Якось ще мусимо зустрітися. Розкажеш більше про Францію, своїх рідних і... Все-все, — ніяково засміялася, помітивши, як він на неї дивиться. Здається, так само, як колись, в школі. Мабуть, для нього вона назавжди залишиться смішною Пампусею і не більше. Хай зараз вона вже зовсім не та перелякана школярка. Та... Яка різниця?