Розділ 2

Наші дні... 

̶  Анька? Пампусю, ти? — несподівано почула в себе за спиною голос, від якого всім тілом прокотилося солодке тремтіння. Наче електрошок, ці слова глибоко пронизали свідомість дівчини. Невже він? Страшно помилитися. І ще страшніше, коли таки правда.

  В просторій багатолюдній приймальні банку Анна озирнулася і застигла. Повні вишневі губки самі собою розтягнулися в посмішці. Таки він. Андрій Пух власною персоною. Цього красеня вона ні з ким не сплутає. Господи... Стільки років намагалася не думати про нього, забути. А, коли побачила, враз згадала усе, наче й не було ніякої розлуки.

̶  Пампуся! Радий бачити! — широка білозуба посмішка Андрія, як і колись, така ж неймовірно щира і приваблива. І сам, як і раніше, красивий, тільки ще більш презентабельний, зрілий. Правда, трохи худорлявий. Але це його не псує. Кожна рисочка обличчя стала ще виразнішою. Змужнів. Елегантно вбраний. Щоб йому добре було... Хіба ж так можна?

̶  Андрію? Пушок! І я рада бачити! — Анна на силу взяла себе в руки і увімкнула «Пампусю». Ту веселу, безпосередню подружку, маску якої носила колись, в школі, аби хоч якось бути з ним поруч.

  Теж широко посміхнулася чоловікові, наблизилися одне до одного, не звертаючи уваги, як люди довкола озираються на їх дивні прізвиська. Андрій по-дружньому обійняв давню подругу. Дівчина затамувала дихання, жадібно втягуючи чудовий запах його парфумів. Голова обертом. Теж обійняла його за талію. Відчувши, який він стрункий, навіть трошки худорлявий, Анна враз пригадала, яка вона, ніяково відхилилася, хоч, як не хотілося. Зиркнула на себе. Ех... Клубок стає у горлі...

̶  Ну, привіт, Ань. Як ти? Здається, так само полюбляєш солоденьке? — окинув грайливим поглядом з голови до ніг і одразу почав весело підколювати дівчину, пригадуючи її у школі. Що тут скажеш?

̶  А, ти, як думав? Звісно! — наче й зовсім не переймається своєю зайвою вагою, Аня знову почала віджартовуватися:

̶  Поки жирний схудне, то худий помре. Ти знаєш мій девіз, — чоловік засміявся. Почали далі радісно балакати, відійшовши у бік, аби привертати менше уваги.

̶ То... Як поживаєш? Надовго повернувся? Коли знову до країни найсмачніших круасанів і макарунів? — запитала старого друга.

̶  Та... Все добре. Знаєш, мабуть, надовго. І... До речі, якщо маєш час, давай десь сядемо, поговоримо, — запропонував Андрій.

   Чи має вона час? Оце спитав... Звісно, ні. Все розписано, в бізнес леді нема коли нудьгувати. Але ж... Це не хто-небудь, а сам Пух... Який вибір? Для нього вона знайде час, хоч би пів світу завалилося, не те, що її невеликий бізнес.

̶  Взагалі, то я чекаю на прийом до менеджера, — кивнула на двері з написом «Старший менеджер по роботі з VIP клієнтами», — Але... Трошки можемо поговорити. Я справді дуже рада побачити старого друга. Мого лева-рятівника, — щиро посміхнулася Анна, пригадуючи, як Андрія називали у школі. Їх тодішні стосунки нагадували багатьом старий радянський мультфільм «Подарунок для найслабшого».

̶  Супер, то пішли! Де тут можна посидіти? — чоловік взяв дівчину за повну руку вище ліктя і повів до виходу з банку. Анна показала миле тихе кафе поблизу, де й зупинилися старі друзі. Андрій вільно розсівся на м’якому диванчику і замовив собі еспресо і велике заварне тістечко з маскарпоне. Анна ж в його присутності не наважилася їсти солодке. Взяла лише велику чашку американо з молоком і цукром. Почали жваво балакати:

̶  Розказуй, Ань, як справи? Чим займаєшся?

̶   Та... — що йому казати? В особистому ж нічого не змінилося. Далі сама. Краще вже про роботу поговорити. — В мене все гаразд. Відкрила невеликий кондитерський цех і біля нього одразу кафе. Справи йдуть непогано.

̶  О, класно! Таки здійснила свою мрію? Супер! Молодець, — порадів Андрій. Аня скромно кивнула. Подякувала, — А, як тобі вдалося? Невже батько з братом відпустили з фабрики?

̶  Ага... Та дістали вони мене, якщо чесно. Посварилася одного разу з Денисом і пішла на своє. Вони трохи бурчали, але вже звикають. Третій рік пішов. Скільки-то ми з тобою не бачилися?

̶  Ой, не знаю. Десь п’ять, чи шість років, мабуть. Так? — чоловік закотив очі, намагаючись згадати.

̶  Десь так...

̶  Ти молодець, таки наважилася. Тепер конкурентка? — похвалив старий друг. Знав, як нелегко було Ані під тиском старшого брата і батька.

̶  Дякую. Та... Може й молодець, але... Зараз трохи маю проблему. Та, краще ти розкажи, як поживаєш, що робиш, — відпила американо з пінкою з високої чашки. Облизала пухлі губи. Оперлася спиною на диван, щоб уважно слухати. Чоловік розказав:

̶  Я добре. Бізнес процвітає. Разом з дядьком і моїми французькими партнерами хочемо організувати і тут франшизу. Вже і в нашому місті є кілька бажаючих приєднатися. Плануємо з часом працювати по цілій країні, а далі ще десь.

̶  О, класно! Ти, як завжди, голова не на шапку. Дуже рада за тебе. А, що там з тією франшизою? — жваво похвалила Аня і почала розпитувати деталі. Вони працюють в подібній галузі, то ж цікаво. Чоловік почав розповідати, що будуть відкривати виробництво круасанів і інших кондитерських виробів за особливими рецептурами, які розробили кращі фахівці Франції. Досить багато великих пекарень вже успішно працюють там, а тепер хоче ще й тут спробувати.