Розділ 20

Увесь ранок дівчина просиділа на горищі, не спускаючись. Ніхто не мав бачити, на що перетворюється її зовнішність. Чернава сиділа біля щілин, крізь які на дах пробивалося світло, і не зводила погляду з вулиці. Можливо, це останні дні, коли вона бачить усе це, коли вона ще людина.

Дорогою від річки йшов Мілош, тримаючись за закривавлене плече. Чернава наблизилася до щілин, аби краще роздивитися його. Через усі події вона й забула навідатися до нього й Ждани. Що б там не сталося, Чернава відчувала: він у цьому замішаний.

Він швидко повертався додому. Такі ж рани вона бачила у тих, кому вдалося втекти від русалок. Вона не розуміла, що їм було потрібно від нього. Тихо спустившись із горища, Чернава перевірила, чи немає когось на вулиці, і вибігла з дому, наскільки дозволяли ослаблі сили. Дорога до річки була довгою, та на її шляху ніхто не трапився. Після нещодавнього випадку люди боялися ходити туди наодинці.

Чернава йшла крізь дерева, наближаючись до річки, і помітила, що волога земля не липне до її босих ніг. Удалині почулися голоси, й Чернава сховалася. Її погляд затримався на русалках. Усе здавалося звичним: хтось сидів на дереві, хтось під ним. Та, роздивляючись їх, Чернава побачила, як щось блиснуло, і біля дерева з'явився чоловічий силует.

– Мілош… – розгублено прошепотіла Чернава, побачивши постать хлопця, якого щойно бачила в селі. Погляд перейшов на русалку, Весняну.

Повільно вийшовши з-за дерева, вона підійшла до утоплениць. У пам'яті виринали образи того, як поверталися чоловіки після зустрічі з ними. Та, побачивши її, русалки не накинулися. Чернава повільно підійшла до душі чоловіка, насторожено озираючись на русалок. Вони відходили від неї й продовжували перешіптуватися в стороні, наче вже не визнавали в ній людину. Чернава здивовано на це подивилась і підійшла до тієї, що сиділа недалеко від дезорієнтованого чоловіка.

– Мілош, – повторила вона, не приховуючи подиву й розгубленості, і поглянула на дівчину – його загиблу наречену.

– Геть! – закричала Весняна, коли Чернава потягнулася до чорного ножа на землі. Русалка схопила сталь і прошепотіла. "назад". Нерухома душа Мілоша перенеслася назад у ніж.

– Що за...

Та вона не встигла договорити, як русалка вже втекла до інших, кинувши на Чернаву останній порожній, недовірливий погляд.

Отямившись, Чернава зірвалася з місця й побігла до села. Босі ноги боліли, ніби вона йшла не по землі, а по гарячому піску, але біль можна було стерпіти. Як він міг бути там, там, а не у власному тілі – ці думки не вкладалися їй у голову.

Хати були вже близько, а людей майже не було, багато хто в цей час їхав торгувати до міста, вулиці завжди порожніли. Лише кілька людей, побачивши її, перехрестилися й поспішили піти, змусивши її опустити погляд білих очей.

Добігши до дому, де жила родина Мілоша, а тепер і його дружина, Чернава зупинилася. А чи є хтось удома? Проженуть? Може, варто підглянути в вікна? Та тривоги виявилися даремними: Ждана вийшла з іншої частини ганку, несучи у руках відра з водою.

– Чернаво? Чого ти така… біла?

Біла, це здавалося надто слабким описом, білесуваті очі й тіло, мов у мерця. Та Ждана не виглядала ні наляканою, ні розлюченою.

– Ждан, – Чернава підійшла ближче, вдивляючись у очі дівчини. Ждана хоч і дивилася на неї, але погляд був порожнім, ніби перед нею нікого й не було.

– ...Мілош тут?

Дивна парочка. Давно треба було навідатися. Хоч спершу слід було покликати Марфу, але це могло й почекати.

– Так, у хаті, поки спека.

Не чекаючи запрошення, Чернава зайшла до хати. Ратен сидів на лаві, зморено обмахуючись мокрим рушником від спеки. Та, помітивши дівчину, яка вже майже перетворилася на водну нечисть, підскочив. Хотів прогнати, Чернава це знала. Тому, не чекаючи його слів, вона вчепилася в його передпліччя, вганяючи в шкіру нігті.

З тихим криком болю він перехопив її руку й відштовхнув від себе, але її пальці вже забарвилися в червоне. Тепер вона зрозуміла, чому Мар так тягнувся до її крові. Хоч вона й не відчувалася так само, у ній була душа людини, а з нею і крихти сили. Але душа ця була не Мілоша лише мала частка.

– Що ти робиш? – тихо спитала Ждана, заходячи слідом до хати. Чернава перевела погляд з окровавлених пальців на спокійну дівчину. Її ніби нічого не турбувало,  ані нечисть у хаті, ані те, що Чернава напала на її чоловіка. Лише тихе: "що ти робиш".

– Твоїх рук справа, – холодно запитала Чернава Ратена. Прожене? Буде в люті? Вона ж заважала тому, що він творив. Але її припущення розсипались він лише осів назад на лаву, опустивши обличчя. Сором? Страх? Смуток? Вона навряд чи могла зрозуміти, що коїлося в голові людини, якщо навіть не знала, хто саме був у тілі Мілоша.

– Ти ж дочка відьми, – похмуро пробурмотів він і підняв погляд на білі очі Чернави, майже нечутно прошепотівши:

– Допоможи

Ратен, нарешті вона зрозуміла, обмацуючи пальцями кров.
– Що ти накоїв? – сердито промовила Чернава, збита з пантелику тим, що її зустріли не з ненавистю.

Вона пройшлась до Ждани, розглядаючи дівчину, яка стояла, немов лялька.
– Її там немає, – пробурмотів він, не зводячи погляду на дівчат.
– Що значить – немає?

Чернава підійшла до відра з водою, принесеного Жданою, і зачерпнула жменею на відкриту шкіру, не прикриту сорочкою. Шкіру все сильніше стягувало її місце було далеко від річки.

– Я… зробив помилку. Я не знав, що ритуал зробить із нею це.
– Який ритуал? – різко спитала вона.

– Спогади… і реальність. Я змінював їх. Не сильно. Лише там, де був я і... Мілош. Щоб я міг повернутися до неї. Але… коли повернувся, її свідомості вже… вже не було там.

Його голос ламався, кожне слово давалося з болем, і Чернава нарешті опустила напружені плечі. Про такі ритуали вона не чула: у домі священника будь-які язичницькі обряди, навіть відганяння духів, були заборонені.

– Ти ж дочка відьми. Будь ласка, скажи, як це виправити…