Розділ 19

Чорноволоса дівчина йшла стежкою до хати знахарки, все дивилася на стрічку в руках. Вода стікала з важкої сорочки, а волосся розпустилося, та вона не зважала на це, ішла, немов привид.

Двері рипнули, і Чарнава зайшла до старої хижі, але бабця підбігла до неї, виганяючи помахами рук.
  – Куди, заллєш тут усе!

Дівчина, ніби вийшла з трансу, відійшла з дерев’яної підлоги назад на траву. Марфа порилася в її речах і всунула їй суху сорочку. Переодяглася вона за хатою. Ті білі очі, що дивилися на неї порожнім поглядом, ніяк не йшли з голови.

– Ну чого, мов смерть побачила? – запитала Марфа, коли дівчина зайшла в дім і сіла на лавку біля стіни.
  – І справді… смерть.
  – Гей, дурниць не кажи. Що сталося?

Чарнава все дивилася на стрічку. Старенька підійшла до неї, уважно оглянула й сіла навпроти.
  – Ну, дівко, розповідай.

Рука здригнулася, коли Чарнава почула серйозний голос Марфи. Чи варто їй розповідати? Он як Миру налякала, може, й не треба нікому знати.

– На Купала… – почала вона здалеку. – Віночок пускала по воді, як і всі… ну і стрічка в ньому була.
  – Хтось упіймав?

Чарнава помовчала.
  – Упіймав… і сьогодні стрічку повернув.
  – Ну не томи, внучко, яка там смерть, хто впіймав, чого йдеш, мов з похорону?
  – Вод… господар води.

Невпевнено сказала Чарнава. Запала довга тиша. 

– Ясно все… нечисть тебе за наречену вибрала.

І справді так. Це ж він і казав, але слова ці, здавалось, лише тепер почали мати сенс. Бо раніше здавалося, що він відволікає її, щоби втопити. Лише тепер вона усвідомила: ні заради крові, ні заради нової утоплениці він її не хотів.

– І рушник мій у нього.

Марфа трохи похитала головою, осудливо, але нічого не сказала.
  – І хустка.
  – Ой, дурна… дурна ти, до батька йди, може, він якось нечисть від тебе відвадить.
  – Ні!

Несподівано для себе вигукнула Чарнава, і лише тоді зрозуміла чому. Хіба не цього вона хотіла, коли втекла до міста, згоджуючись на весілля? Він же господар вод, не може принести їй добра.

– От бач, вже, мабуть, і причарував, плести любовні пісні вони вміють.
  – Та не співав він нічого… – сказала вона, але в голосі звучала нотка сумніву.

І справді, чому вона не хоче, щоб він зник з ріки? Чому її так тягне до води? Може, й правда – причарував.

– Не кажи батькові, бабо Марфо, я сама розберуся. Не причарував він мене.

Старенька зітхнула, розглядаючи молоду дівчину.
  – Погубить він тебе… але як його погубити, то й ріка з берегів вийде, і риба щезне, і русалки без хазяїна лишаться. А вони жорстокі… хто ж може бути жорстокішим за дівчат, що й утопитися не злякались? Позабивають хлопців усіх.

Чарнава здригнулася від цієї думки. Вона не думала про нього так, не тільки як про нечисть, але й як про хранителя води.

– От бач… не трави на нього батька.

Марфа хитала головою з боку в бік.
  – Чого ж ти хочеш?

Вона вже відкрила рота, щоб швидко відповісти, та жодного слова не вимовила. Чого вона хоче? Чарнава знала, чого не хоче. Вона не хотіла, щоб за неї вирішували, тому й спалила рушник на очах сватів, тому й погодилась на весілля й утекла, коли вірила, що Мар забере її. Може, вона й хотіла піти за ним, але саме піти, а не бути втягнутою силою.

Її манила вода, її манив він. Це була не любов… чи була? Чарнава не знала, як це назвати. Було в цьому щось темне, заборонене, але таке привабливе. Вона не хотіла залишатись тут: як лишиться в селі  віддадуть знову заміж. І не буде добрий жених  завидні не беруть тих, хто вже був заміжній. Але чи була вона? Чарнава ніколи не боялась шлюбу, лише хотіла, щоб вибір був її. Але навіть коли зробила його сама, це не був шлюб. Вона досі була нареченою, але не була дружиною.

Чарнава намагалася уявити собі хороше життя в селі, та перед очима постійно з’являлись білі очі,  страшно знайомі, страшно рідні. Чого ж вона хоче? У той день відповіді вона не знайшла.

***

На світанку до хати знахарки увірвався священник, Чернава розплющила сонні очі, сонце лише починало сходити.

– Що за…

Прошепотіла вона, але не встигла договорити, батько схопив її за лікоть і потягнув із дому.

– Куди, стариганю, не чіпай дівку!

Кричала знахарка, але її зупинив хтось із натовпу, там зібралися майже всі чоловіки села.

– Пусти! Куди ти мене тягнеш?!

– Втекла від чоловіка, а тепер ще й з нечистю водишся. Нічого, ми швидко його зупинимо.

Він дізнався. Навряд чи Чернава змогла би таке приховати. Вона не боялась, що її побачать, хто завгодно, тільки не батько. Священник затягнув дочку до сараю і замкнув двері.

– Не лютуй, це ж для твого ж блага. Він тебе зачарував, але ми тебе вилікуємо. Щойно позбудемось нечисті  я тебе випущу.

– Не смій!

Закричала Чернава, гамселячи кулаками масивні дерев’яні двері, та за нею вже нікого не було  батько пішов до річки разом із чоловіками.

– Стій!

Вона не розуміла, чому кричить, чому б’ється об двері й глиняні стіни, намагаючись вирватися… намагаючись урятувати. Він був сильний, але навіть йому не впоратись із натовпом, озброєним залізними вилами та сітками. Вона не знала, скільки минуло часу, здавалося  ціла доба, та крізь щілини було видно, що сонце ще високо.

Чернава сиділа без сил, спершись спиною на двері, досі з розпущеним після сну волоссям і в одній сорочці. Руки були червоні й подряпані від стін  і це добре, це допомагало менше думати про те, що вона накоїла. Через неї його вбивають. Гарячі сльози текли по щоках, вона досі не розуміла, чому. Чому їй боляче. Чому їй страшно за нього. Знала лише одне  стрічку вона так і не змогла викинути.

За дверима почулися кроки, і Чернава підскочила, але замість голосу батька почула дзвінкий голос сестри.

– Ти.

Грозно прошипіла Чернава.

– Це ти сказала батькові?