Знала б Чернава, скільки прибирання в цьому домі, не погодилась би приїхати сюди навіть якби їй загрожувала смерть. Справа була не в кількості роботи, її й удома вистачало, але тут вона була замкнена в чотирьох стінах, а спроби вийти до міста лише посилювали тугу за рідною домівкою. Яків цілими днями був у церкві, працював із батьком – донька священика, тепер ще й дружина майбутнього священика. Вона й сама не знала, чому дивувалася більше – тому, ким був її чоловік, чи самому факту, що в неї тепер був чоловік.
Вона не відчувала різниці, хіба що тепер була одна. Їй завжди подобалась тиша, саме тому вона й зникала на річці, за що не раз отримувала від батька, але тут, у великому тихому домі, вона відчувала, як її точить порожнеча, а в вухах гуло від спогадів про тишу води мертву, але таку, що заповнює все всередині. Вона не виїдала, не лишала без нічого, вона проникала в саму душу.
Прибираючи кухню після готування, Чернава кинула ганчірку на стіл і сіла на лаву біля вікна, сподіваючись відчути бодай звичне тепло, але навіть воно здавалося чужим, усе тут було порожнім.
Місяці летіли один за одним, але нічого не змінювалось. Чернава сподівалася, що звикне до цього місця, навіть змушувала себе повірити в це але ні. Все перестало бути чужим, вона й справді звикла, але від цього не стало менш огидно тут бути. Запах дерева в домі душив її, вулиці змушували постійно озиратись занадто багато людей, щоби просто ходити спокійно. Зима тут була ще гіршою жодного білого снігу і кришталевої тиші, у якій скрип чобіт здається громом серед ясного неба. Лише брудна сіра каша, від якої доводилось щоразу сушити взуття.
Чернава несла відра з водою до хати холод уже почав відступати. Була середина весни, і вона нарешті скинула важкий кожух. Дім зустрів її звичною тишею. Вона давно думала, що збожеволіє тут, але ні не вийшло. Може, їй цього й хотілося, але розум залишався при ній чого не скажеш про її чоловіка. Про нього й сказати не було чого – був він взагалі, той чоловік? Лише слово і нічого за ним.
Чернава перелила воду в глибоку діжку, щоб підігрітися і помитись, коли почула кроки позаду. Вона зойкнула і обернулась за нею стояв Яків.
– О господи, налякав. Ти давно вдома?
Він повільно похитав головою.
– Ні.
Одне слово. Вона й не пригадувала, щоб він колись казав більше двох. Німий був би балакучішим. Чернава наклала вареників у дві глиняні миски і поставила на стіл. Їли мовчки. Вдома вона до того звикла, але тут це було інше.
Вона не знала, що їй робити. Скаржитись не було на що – чоловік її не бив, не ображав, вони навіть не сварились. Але чомусь вона відчувала, що з цим би впоралася.
Якби була в клітці вона б втекла. Була б причина, була б мета: вирватися, утекти від тирана. Але тут… не було нічого. Ні дому, ні клітки. Лише порожнеча і це лякало більше. Ніщо так не сковує руки, як відсутність усього.
Він її не кохав, теж мені новина. І вона не сподівалась на любов. До нього теж не виникло теплоти, хоча вона й намагалась розговорити його, знайти хоч щось, за що могла б зачепитись. Але його наче й не було ні з нею, ні в домі.
Перед її очима раз за разом виникав образ володаря вод, мертва тиша ріки, страх змішаний з чимось іншим. Вона не знала з чим. Не знала, що відчувала до Мара, але страх був не єдиним, у цьому вона була певна.
Ложки шкребли глиняні миски, вона задихалась, хоча могла дихати.
Досить.
Чернава опустила ложку і повільно подивилась на свого чоловіка. Той лише на мить зиркнув на неї, але швидко відвів погляд, продовжуючи їсти, ніби її й не було в домі.
Досить.
Це знову повторилось в голові. Вона пішла до своєї спальні. Своєї не їхньої. Він не доторкнувся до неї за всі ці місяці. Може, хтось і зрадів би, але її це ображало.
На дні скрині знайшлась торба. Речей тут побільшало, Яків соромився, що дружина із села, купив їй одяг, аби не дуже вирізнялась. Його вона й залишить. Хіба що чоботи – на ній нові, вже пів року, а не зносились. Шкода кидати.
Своє звичне вбрання вона склала в полотняну торбу, не кваплячись. Вечори прохолодні, тому таки накинула розхристаний кожух. Чи скаже він хоч щось? Чи попросить залишитись? Чернава не була впевнена, чи піде. В ній і досі жевріла надія, що щось зміниться. Каблук глухо стукав по дерев’яній підлозі, коли вона підійшла до чоловіка – мовчки, але він усе зрозумів.
Скажи.
Хоч щось.
Закричи.
Але не було нічого. Вона хотіла вити від цього, її роз’їдала тиша, ця порожнеча. Ложка впала на стіл. Він глибоко вдихнув, наче щось обмірковував. А вона чекала.
Досить.
Чернава повільно рушила до виходу. Його важкі кроки лунали позаду. Біля дверей вона зупинилась і подивилась йому в очі. Дивно, але вона щоразу забувала їхній колір, чи то зелені, чи то карі.
– Так і будеш мовчати? – спокійно запитала вона.
Закричи!
Лайся!
Скажи хоч щось!
Але вона цього не промовляла. Лише її кров клекотіла. Хотілось його штовхнути, витрусити цю німоту. Але справа була не в тому.
– Ти не можеш піти.
Щось. Це було хоча б щось.
– Чому ж?
– Ти моя дружина.
– Та невже?
Вона перепитала із подивом. Не була вона дружиною. Не була супутницею. Так і залишилась нареченою.
– Була б – залишилась би.
Слова були тихі. Три слова. Це було більше, ніж будь-коли. Але цього було замало.
Ноги повільно несли її геть від дому. Може, вона й сподівалась, що він її зупинить. Що хоч щось зміниться. Якою б дурною не була ця надія, вона озирнулась. Але побачила лише зачинені двері.
У грудях усе стиснулося. Чому було боляче? Вона ж його не любила. Вона ж зневажала
це місце. То чому ж боляче?
***
Дорога була довгою. У місті знайшлися люди, що їхали в бік її села, тож Чернава змогла трохи скоротити шлях. Решту ж дороги вона йшла пішки – і це було нерозумно. Вночі ліс небезпечний, не годилося йти самій. Могла б рушити зранку, дісталася б до заходу сонця, але Чернава не могла витерпіти ще жодної хвилини в тому домі. Сама не помічаючи, вона йшла ближче до річки, відчуваючи, як страх поруч відступає. Дихалося легше і лише коли почала наближатися до села, зрозуміла, як скучила за всім тут.