Розділ 17

Рік тому

– Ждано, ну не впирайся.
Чорнявий хлопець заліз на горище сінника, сороміцький гарбуз стояв при вході. Дівчина лежала на сіні, не виявляючи зацікавлення його благаннями.
– Любиш же мене, завжди любила.
– Сам вирішив поїхати.
Ждана махнула ногою, від чого сіно посипалося на голову хлопця, який майже вибрався на горище. Прокашлявшись, він добрався догори й сів поруч із нею.
– Та я ж лише на рік, зіграємо весілля, і ти до мене в місто приїдеш, щойно я там усе облаштую.
– Авжеж, міські дівчата теж припадуть тобі до душі, зручно, коли я й не бачу, з ким ти там волочишся.
– Волочишся? Краще? Що ти собі понапридумувала?
Ратен ліг ближче до неї, але дівчина лише розслаблено вдивлялася в стелю, ніби й не помічаючи його присутності.
– І ще чекати тебе, де таке видано, щоб дружина вдовою при живому чоловікові була. Навіщо ти мені тоді взагалі потрібен?
– Чому одразу вдовою? Я ж не вмирати зібрався, а працювати, на шахти поїду.
– От як повернешся тоді й іди свататись. Надійся, що я нікого не знайду за цей час.
– От як...
Дівчина поглянула на нього, у душі все боліло, їй було боляче відпускати його, але всі прохання не їхати були проігноровані, тож їй лишалося зберегти самоповагу.
– Це ти сам вибрав.
– Ну, люба...
Хлопець потягнувся до неї, але Ждана кинула в нього соломою.
– Забирайся звідси!
– Все злишся-злишся, знаю ж, чекатимеш мене.
– І не збираюсь!
– вигукнула Ждана, спостерігаючи, як хлопець таки послухав її й поліз вниз драбиною.

***

Ратен йшов з процесією до церкви, поруч із Жданою. Сніг скрипів під ногами, взимку мало хто грав весілля.
Вулиця наповнилася шумом – хтось пускав сльозу, хтось співав на удачу. Подія була щасливою, але на обличчі Ратена не було й тіні усмішки. Він цього чекав, переконував Ждану побратися ще задовго до від’їзду в місто – вона все відмовлялася. Ратен терпляче чекав, але зараз, бачачи її спокійно усміхнене обличчя у високому весільному вінку, йому хотілося кричати. Змусити її вдарити його, змусити її роздратовано поправляти волосся через туго заплетену косу, побачити, як вона намагається не показати, як сильно хотіла цього весілля. Але вона просто мовчала й усміхалась.

Процесія рушила, у церкві запанувала тиша, лише тихий спів лунав луною в стінах. Свічки в руках молодих гасли недобрий знак, їм довелося кілька разів запалювати їх, перш ніж вогонь нарешті горів рівно.
Скільки разів він уявляв собі цей день, скільки намагався наблизити його і зараз, дивлячись на наречену, він її не бачив.

Вінчання закінчилося, й на подвір’ї хати виставили великий стіл із їжею, напоями, лунала музика, сміх, а на обличчі Ждани була все та ж порожня усмішка. Ратен простяг їй вина вона ніколи не любила його смаку. Тонкі пальці дівчини взяли чарку й піднесли до губ. Виплюне? Скривиться? Ратен сподівався на це, але ні, вона відпила вино й поставила порожню чарку на стіл.
– На смак як? – тихо спитав він, і Ждана нарешті подивилася на нього.
– Як вино, – відповіла вона м’яким голосом, не розуміючи питання. Ратен зітхнув і зробив ковток побільше, насуплений спостерігав за святом, здавалося, вона теж спостерігає – може, її це навіть розважало. Розглянувши її туго заплетену косу, Ратен потягнувся й трохи ослабив волосся – вона ніколи не любила тугих кіс, тому в неї постійно вибивалися пасма.
– Ти ж не любила цього, – сказав він тихо, більше для себе, ніж для неї. Її рука на мить піднялася до волосся, але завмерла в повітрі, ніби не розуміючи, навіщо.
– Справді?
Пасмо волосся вибилося з коси вітром, і Ждана щільніше його заправила.

– Так, – голос його був похмурим, зовсім не до свята. Ждана сиділа, спостерігаючи за торжеством, посаджена на чолі столу, жодна крапля вина не скотилася на одяг, жодної зморшки не пролягло на ідеально рівному обличчі. Жива більше не була живою.

***

– Ну давай, йди, на горищі спатимеш, – сестра Милоша, під тиском наказів матері, невдоволено складала свої речі зі своїх покоїв до скрині в загальній кімнаті. Покої віддали молодятам. Ждана зайшла всередину, оглядаючи свій новий дім.

– У піддашші, у піддашші… його так ніколи не виганяли, – пробурмотіла вона незадоволено батькам.

– А ти швидше, як сама заміж вийдеш – будуть тобі і покої.

Ратен зайшов до хати з мішком речей Ждани.

– О, Милош, іди-но сюди.

Ратен поставив тканинний мішок на підлогу, не одразу зрозумівши, що кличуть його. За цей час він так і не звик до того, що він – не у своєму тілі. Допомагало тільки те, що він добре знав Милоша, та й деякі спогади лишилися, тому копіювати його вийшло не так уже й складно.

– Все дивлюся на твою наречену – якась вона дивна. Я ж її знала, щось зовсім на себе не схожа, – занепокоєно прошепотіла мати Милоша, щоб Ждана за дверима не почула.

– Та нічого… багато чого сталося, от і, ну… втомилась,
– Ратен намагався виправдатися, і щоб уникнути нових питань, узяв мішок і зайшов до покоїв.

Ждана неквапливо ходила там. Можливо, не знай він її раніше і нічого б дивного не помітив. Дівчина як дівчина. Але такою тихою вона ніколи не була. Він почав виймати її одяг та вишиті покривала й складати їх у скриню.

– Диви, ще й за неї розбирає, – почув він і прикрив двері.

З важким зітханням Ратен підвівся і підійшов до Ждани, що стояла біля вікна.

– Ну як тобі новий дім?

Він постукав їй пальцями по спині, як завжди робив. Дивився на її обличчя, сподіваючись побачити хоч краплю впізнавання. Ждана підняла на нього погляд. Він міг би присягнутися, що вона впізнала цей жест. Він хотів вірити, що хоч щось у її очах спалахне. Але ні – погляд лишався тим самим порожнім.

– Затишно.

– І все?

Він через силу натягнув на себе усмішку.

– Що ти хочеш почути, Милоше?