Розділ 16

У млині завжди пахло сирістю. Ждана давно звикла до цього запаху  вона часто тікала сюди, одна чи з подругами, і завжди цей запах дарував їй відчуття спокою. Він ховав її. Дошки підлоги скрипіли, коли вона знову поспішно піднялася вгору – цього вже не варто було робити, бо деревина починала гнити і могла провалитися. Але це не зупиняло Ждану. Ось і зараз вона опинилася в знайомій тиші та холоді, що завжди супроводжував прив’язаного до неї Ратена.

– Це твоїх рук справа?

Її кулаки трохи тремтіли вона відчувала, ніби земля під ногами ставала трясовиною, що тягне її за собою.

– Ану з’явися! Я знаю, ти тут!

Кричала вона в порожнечу, але духа там не було, скільки б вона не озиралася. Усе починало плутатися Ждана відчувала, як сходить з розуму. Пам’ятала те, чого не було, й не пам’ятала того, що було. Вона й не помітила б цього, якби знову й знову, намагаючись поговорити з Мілошем і згадати їхні зустрічі, він не йшов, кажучи, що його там не було.

– Нудно тобі? Мстиш? Чи, може, ревнуєш?

Кричала вона в порожнечу, вже не помічаючи, як холод його присутності зник. Її тіло все ще тремтіло, ніби він досі поруч.

– Ану, прийди! Смішно тобі? Насміхаєшся з мене?

Вона відчувала, як втрачає контроль. Не могла керувати тим, що з нею відбувається. Не могла вірити словам, які чула. Не могла вірити власним спогадам. Усе змішувалося, і вона не розуміла, що справжнє, а що  ні.

– Ну знаєш... З мене досить.

Прошепотіла Ждана і скинула з плечей стару тканинну торбу, судомно висипаючи її вміст на підлогу. Вона давно підготувала все для ритуалу, але ніяк не могла наважитися його провести. Сорочка, вишита акуратною вишивкою весільний подарунок для Ратена. Ніж, свічка з кресалом, пасмо чорного волосся. Ждана почала запалювати свічку й усе дивилася на волосся. Звідки вона його взяла? У пам’яті, мов у тумані, з’явилося спогад вона взяла його з коробочки. Він робив оберіг? Але з волоссям обереги не роблять...

Відкинувши зайві думки, Ждана розсікла тильний бік долоні, але від гострого болю, сум’яття й іскра гніву згасли. Дівчина схопилася за руку і згорбилася, давши ножу з брязкотом упасти на стару дерев’яну підлогу. Як тільки біль ущух, вона випросталась і втомленим поглядом обвела предмети. Треба довести розпочате до кінця.

Кров закапала на світлу сорочку й волосся, перев’язане стрічкою. Ждана шепотіла замовляння, і сама не чула слів. Вона не знала, що каже – слова тонули в тумані, а рухи були повільні. Вогнем вона підпалила тканину сорочки, потім, залишивши її горіти на підлозі, запалила й пасмо чорного волосся. І на мить, лише на мить, їй здалося, що волосся в її руках було світліше. Але вогонь почав перекидатися на підлогу, і Ждана поспішила загасити його, упустивши пасмо.

Швидкими рухами вона загасила сорочку і опустилася на підлогу, зморщившись від запаху паленого волосся. Вона дивилася на тканину, намагаючись згадати, як запалювала її. Хіба вона її запалювала? Вона прийшла, кричала, кликала когось... Але кого?

Погляд зупинився на напівзгорілому пасмі світлих кучерів.

***

Ждана розливала юшку в глиняні миски, пораючись на кухні разом із матір’ю. За вікном уже стемніло, кухню освітлювали дві свічки.

– Ждан, Ждано, – ніби з порожнечі долинув голос. Дівчина озирнулася на матір.
– Ложки, Та скільки можна повторювати?
– А, точно… ложки.

Вона потягнулася до стопки ложок і поклала на стіл шість, але щось здалося дивним – навіщо шість, якщо за столом їх троє? Завжди ж було троє? Хоча ні, ж були брати… Чому тоді саме шість ложок? Повільно вона прибрала три ложки назад і сіла за стіл, втупившись у миску порожнім поглядом. Було тихо. Дуже тихо. Пахло гіркою трав’яною настоянкою. Її хтось не любив… Хто? Хтось її не любив.

Хтось торкнувся плеча, але вона майже нічого не відчула – ніби й не в своєму тілі була, ніби то не її торкалися.

– Ти б краще пішла відпочити… – пролунав голос батька. Можливо, й варто було, хоча з кожним днем вона все глибше тонула в собі.

Ждана підвелася й без слів попрямувала до спальні, краєм вуха почувши:

– Зовсім із горя розсипається… Знала б, одразу б того Рата прогнала… Так сохнути за смертю тої скотини…

Вона зачинила двері своєї кімнати, хмурячись у здивуванні. Помер? Хто помер?

– Рат… – прошепотіла вона, пробуючи ім’я на смак. Воно було знайомим, ніби вона часто його вимовляла. Але в голові стояв туман. Хто це? Чому говорять про скорботу?

Ждана підійшла до скрині, щоб покласти туди спідницю, та на самому дні побачила трохи обгорілу тканину. Вона її не пам’ятала. Спідниця так і залишилась лежати складеною на підлозі, коли вона дістала пошкоджену вогнем сорочку. Вишивка її. Її й ще чиєїсь родини. Але вона не пам’ятала, щоб вишивала чоловічу весільну сорочку. Та ще й з незнайомими узорами.

– Ждано… – почувся шепіт позаду. Дівчина швидко озирнулась, і на обличчі засяяла усмішка. Вона підвелася й підбігла до вікна, побачивши звичні розкуйовджені світлі кучері.

– Мілош, – м’яко промовила вона і почала підходити. Його обличчя здавалося ясним.

Хлопець тихо переліз через вікно, зробив кілька кроків і обійняв її, майже збивши з ніг.

– Тихіше, почують ще знову…

Але він не чув. Він пригортався до її тіла, кісточки на стиснутих пальцях побіліли. Він не міг відірвати обличчя від її шиї, засипаючи поцілунками.

– Що з тобою? – тихо засміялася Ждана.

– Я скучив… Дуже скучив… – прошепотів він, а Ждана стояла, злегка обіймаючи його за спину.

Нарешті відірвавшись, Мілош взяв її обличчя в долоні, вдивляючись у нього так, ніби не бачив її роками.

– Ми ж нещодавно бачилися… – її голос був м’яким, порожнім. А його погляд насупився, згадуючи її слова.

– Знову?.. – запитав він.

Ждана непорозуміло подивилася на нього з затуманеним поглядом.

– Що?
– Ти сказала: «Почують ще знову»?