Розділ 15

Ждана йшла ввечері додому. Подруги вже розійшлися, а вона все ще блукала вулицями. Їй не хотілося повертатися, на вулиці стояла приємна літня теплота, яка вже зовсім скоро поступиться осінній прохолоді. Тому навіть невеликий дощ не змусив її звернути назад. Удалині вона побачила знайому постать.

– Мілош!

Гукнула вона, усміхаючись, підбігла ближче. Уже кілька днів після їхньої зустрічі на млині вона ніде не могла його знайти. Парубок озирнувся на неї, але погляд його був холодний.

– А… Ждана…

Почав він майже розгублено.

– Сьогодні свіжо так… не хочеш на млин сходити?

Слова вихопилися швидше, ніж вона встигла подумати, і лише тоді її накрило збентеження.

– На млин? – запитав він спантеличено, і обличчя Ждани залилося рум’янцем.

– Ну… я просто подумала…

– Я не ходжу до річки поки що.

– Чому?

Її збентеження змінилось на подив.

– Я… водяному не до вподоби виявився. От і не ходив до річки тиждень,

– відповів він, ухиляючись від прямої відповіді. Не варто було нікому знати, що тоді сталося біля води.

– Скільки? – тепер її голос став тривожним. Вона ж знала, що бачила його біля річкового млина всього кілька днів тому. Над ними посилився дощ, як на зло, на плечах у неї не було хустки, щоб прикритися. Мілош прикрив очі від крапель.

– Ще рано для дощів, – з втомленим невдоволенням мовив він і скинув зі своїх плечей легку свиту, прикриваючи нею Ждану.

– Ходімо, проведу.

Голос його був низький, він майже не дивився на неї, але щось у його тоні здалося знайомим. До її дому вони йшли мовчки, а Ждана все обмірковувала його слова про те, що не був він біля річки. Та холод, що пробігся по її тілу, змусив відкинути ці думки.

Поріг дому вже був близько. Мілош мовчки пройшов із нею подвір’я та знову накинув на плечі свиту.

– Зачекай! – гукнула вона, коли хлопець почав відходити. Але, побачивши його обличчя, коли той обернувся, всі слова застрягли в горлі. Вона ніби й не знала цього чоловіка.

– Нічого… Дякую, що провів.

Двері зачинились, перш ніж він устиг щось сказати, а Ждана, ніби не наяву, пройшла до спальні. З її одягу капала вода. Чому капала вода? Ждана оглянула себе: з неї стікала вода, хоч вона ж не намокала. Він же накрив її свитою. Як вона могла так промокнути?

***

Збиралася вона нашвидкуруч, Чернава боялася залишатися в селі, і Мира це відчувала, зрозумівши, хто став причиною цього. Речей у неї майже не було усе вмістилося в стару тканинну сумку, лише зимовий кафтан вона несла в руках. Дорога була довгою, може, вони й приїхали швидко, але для Чернави це перетворилося на вічність. Що буде, коли вона поїде? Вона боялася, що володар вод помститься за її втечу на односельцях. Водяники рідко з’являлися людям, вони оберігали води та нечисть, але нічого їм не належало – вони забирали, та ніколи не мали.

Чернава відчувала його біль була то туга чи відчай одне вона знала точно, це не людський біль. Людський можна вилікувати, а його може зруйнувати все довкола, якщо він цього забажає. На що здатен той, перед ким не писаний закон, той, хто оберігає лише водну нечисть?

Віз трясся на вибоїнах, їдучи кривою стежкою, і ось уже міську браму минули. Хвилювання Чернави розвіялося – тут він до неї не дістанеться. Головне – не зв’язуватися з місцевим володарем вод, але з цим вона вже впорається.

Будинки тіснилися, залишаючи людям лише вузькі стежки між ними. Чернава зіщулившись від шуму так гучно було тільки на сільських святах, і тепер це вона чутиме щодня... Їй було важко це збагнути. Віз зупинився біля одного з дерев’яних будинків, і дівчина подумки зраділа, що будинок стояв на околиці тут хоч трохи тихіше.

Усе здавалося чужим, бездушним. Дім не був оточений звичним їй подвір’ям, лише хитким парканом, що стояв занадто близько до масивних дерев’яних стін будинку. Зітхнувши, Чернава увійшла всередину. Приємно пахло деревом це було єдине хороше тут. Дім одразу наповнили кроки й голоси. Місця тут було набагато більше, ніж у їхній хаті кілька кімнат, усе міцне, ніякий вітер не задує. Але це не допомагало відчути це місце менш чужим.

Хоч баня при домі була. Вранці її відправили обмитися перед вінчанням, і дзвінкий голосок Мирослави йшов за нею по п’ятах цього їй бракуватиме. На тіло Чернави опустилася вишита сорочка – над нею вона трудилася найдовше, і вона вийшла навіть майже не негарною. Побачили б її роботи перші свати не довелося б їх проганяти, самі б пішли, не потрібна така господиня в домі.

Усі казали, що річ у тім, що у дівчат не було матерів. Мати Мирослави померла, коли дівчатам і трьох не було момент, що мав подарувати нове життя, забрав одразу два. А мати Чернави... Вона навіть не знала її. Казали, була відьмою, такою, що всю околицю в страху тримала. Та дівчина навіть не знала, яке то було село, і чому та померла їй не сказали. А може, й не померла взагалі.

Високий вінок із білими квітами закріпили на її голові з таким голову не опускають. Шум, усюди був шум. Стежка до церкви не була такою ж приємною та безтурботною, як удома. Вона кілька разів бувала на весіллях і, що гріха таїти, дивилася на них із завмиранням серця. Але тут не було чим захоплюватися. Не думала Чернава, що на власному весіллі, замість приємної дороги до церкви в оточенні багатьох близьких, чи хоч би знайомих, йтиме брудними вулицями галасливого чужого міста.

Церква була не порожня вона рідко буває зовсім порожньою, але тут було тихо. Вперше за весь час перебування в місті вона з захопленням на щось дивилася: високі розписні колони, кольорові вітражі, усе це допомагало забути, де вона опинилася.

Недовго всі готувалися, гостей не було, нікого, окрім батька та сестри Чернави. Вона сама йшла до вівтаря разом із нареченим, вперто намагаючись згадати його ім’я. Як вона могла забути? Усе сватання було для неї, ніби в тумані – вона навіть імені його не пам’ятала. Руки священника батька нещасного нареченого лягли на їхні голови. Відспівування було подібне до трансу, допомагало не думати ні про що, просто насолоджуватися ритуалом. Вони запалили свічки, а над їхніми головами тримали вінці: