Розділ 14

Сонце вже давно піднялося, в хаті було спекотно, незважаючи на розчинені двері та вікна. Всі готувалися до сватів, що мали от-от прибути. Батько вирушив їм назустріч, а Мира з Чернавою закінчували готування. Чернава бачила, як за неї хвилюється сестра, та чи про те вона хвилюється. Вона не думала про прийдешнє весілля, не думала і про те, яким буде жених лише блукала по хаті як привид і не могла зігрітись. Здавалося, вода забрала з неї все життя, хоча сорочка вже майже промокла від поту.

Все було, наче в тумані. Вона бачила, як прийшли гості цього разу це слабо було схоже на сватання. У невелику хату зайшли два священники, її батько й його знайомий із міста, а також син одного з них.

Вони не чекали, що їх хтось зустрічатиме увійшли до хати й посідали на лави. Чернава не була певна, що їй робити, раз уже ніхто не збирався дотримуватись обрядів. Але, може, так навіть краще. Вона сіла на лаву навпроти жениха, люди довкола щось говорили, але вона не чула слова розпливалися, наче вона вже була під водою.

Чернава не була впевнена, чи намагалась узагалі слухати, бо всі її думки були не тут. На столі лежала плоска дерев'яна скринька з намистом зачепила її погляд. Де вона взагалі? Чому тут намисто?

Погляд піднявся на чоловіка перед нею. Точно сватають. Такий тихий. Чернава без сорому розглядала його, не звертаючи уваги на те, що говорили збоку. Вона й так знала їх обох продають, як корів, тож і слухати не було сенсу. Жених не зводив на неї погляду, теребив пальцями рукав, мнувся, звивався на лавці, поки вона мовчки дивилася на нього холодним поглядом. І цей у її женихи метушиться, він навіть поглянути на неї боїться. Із трансу її вивів батьків кашель.

– Рушник, – прошепотів він.

Чернава кліпнула очима, намагаючись зрозуміти, про що він. Погляд падає на намисто прийме, погодиться, закриє скриньку й може піти. Але куди їй йти? Прямісінько в ріку? Та ще й рушник вона ненароком втопила, як же без нього згоду дати?

– Загубила, поки прала, – тихо сказала вона.

– Боже, дай мені сили... В річці втопила, – прошепотів батько.

Холодок пробіг тілом від його слів, аж поки вона не згадала, що мова всього лише про тканину. Чернава все ще дивилася на жениха, який зрештою зумів поглянути на неї незграбно, з осторогою. Дівчина всміхнулася, ледве стримуючись, аби не засміятись. І це її жених. Ну хай. Білими пальцями вона взяла намисто й почепила його собі на шию. Раз він навіть дивитись на неї не може, то з ним вона точно впорається.

– Коли вінчання? – безпристрасно спитала вона, наче йшлося не про весілля.

Якщо досі хата була наповнена голосами, то тепер усі стихли. Мира з подивом дивилась на неї – вона знала, як сестра не хоче весілля, а тут сама квапить. Вийшовши зі стану шоку, батько прокашлявся, намагаючись відновити самовладання, й повернувся до батька жениха.

– Раз усі згодні не бачу сенсу тягнути. Можемо завтра рушати до міста.

– Сьогодні, – твердо сказала вона, та спокійніше додала:
– Навіщо чекати, та й постелити гостям ніде.

Вона знала, якщо поїде завтра Мар встигне її забрати. Дівчина не знала, чи так вже сильно вона цього боялась, та не могла дозволити йому вирішувати її долю. Її голос ще лунав у повітрі, коли легенький вітерець пробіг її плечима. У хаті було спекотно, але холод у її кістках не зник. Він почув.

***

Вода в річці була тихою, наче чекала. На білу кігтисту руку повільно опустився недбало вишитий рушник.