Розділ 13

Дорога до знахарки здавалася незвично довгою. Сили після відварів і справді трохи відновилися, і дихалося їй легко, хоч і не полишало відчуття, що Ратен десь поруч.
Ждана постукала в стару хатину й увійшла всередину, свіже повітря змінилося запахом сирого дерева і трав; в хатині завжди так пахло.
– О, нарешті прийшла, он, перебери-но, зір зовсім не той
Ждана не встигла й слова мовити, як їй у руки сунули мішок із квасолею. Але вона не сперечалася, їй було страшно заговорити про обряд, тому вона не стала заважати відкласти цю розмову. Ждана сіла на лавку і почала перебирати квасолю в два мішечки.
– Допомогли хоч відвари?
– Допомогли, – тихо відповіла дівчина.
Марфа зиркнула на неї. Ждана не була з тих, що мовчать. Зазвичай, як починала говорити, не зупинити, та й голос у неї був не з лагідних, із Жданою старались не сперечатись, бо знали, як тяжко з нею. Старенька підійшла до дівчини й торкнулася лоба.
– Тьху, як покійниця.
– Та ходила вже до лазні, все одно як лід.
– Та хіба тут лазнею поможеш – нечистий із тобою, – зітхнула Марфа і пішла до трав, підвішених над столом.
– Так… як же його відігнати…
Мороз ще сильніше пройшов тілом, а квасолини, впавши з її долоні, вкрилися інеєм. Але, як і вчора, Ратен не з’явився. «Злиться», подумала вона. А як же не лютувати, коли тебе хочуть стерти з цього світу? Ждана загорнулася в теплу хустку, накинуту на плечі. Марфа сіла поруч на лаву, але ніби й не помітила змін.
– Речі його в тебе лишилися?
Ждана задумалася, згадавши недошиту нею сорочку, яку приніс Мілош єдине, що він вирішив узяти з речей покійника й повернути їй, знаючи, що вона була нареченою Ратена.
– Так… весільний подарунок недошитий.
– Сорочка? – перепитала стара.
Ждана кивнула, випускаючи з рота хмаринку пари. До Марфи ж холод не доходив.
– Це ще краще.

***

Додому Ждана рушила не скоро її знову напоїли трав’яним відваром, і холод майже відступив, лишивши по собі відчуття, не сильніше за прохолодний вітерець навколо. Був вечір, і йти додому не хотілося. Вона й сама не помітила, як ноги привели її до водяного млина. Хотілося побути наодинці, підготувати себе до того, що вона збиралася зробити. Усередині млина в цей час зазвичай було порожньо, старі дошки рипіли під ногами, коли вона підіймалася нагору. Шум води й механізму відділив її від решти світу.
– Мілош? – здивовано запитала вона, забираючись нагору. Холод знову обгорнув її тіло.
– Я, – не менш здивовано відповів він.
– Пробач, думала, тут порожньо…
Ждана почала спускатися вертикальними східцями, але його голос зупинив її:
– Залишайся. Чого прийшла так пізно?
Ждана поглянула на нього, вагаючись, чи варто розповідати. Трохи перечепившись об спідницю, коли підіймалася, вона пройшлася і сіла на підлогу трохи осторонь від хлопця. Усередині було темно, лише маленьке віконце високо на стіні давало трохи світла.
– Щоб подумати, – нарешті промовила вона невпевненим голосом. Ждана не звикла ділитися з кимось тим, що в неї на душі.
– Подумати… – губи Мілоша торкнула іронічна усмішка, та в ній не було веселощів.
– А сам ти чого тут?
– Щоб не думати.
Ждана дивилася, як він недбало сьорбнув рідину з фляги, а потім простягнув її їй. Вона трохи нахилила голову вбік, задумавшись, а тоді прийняла флягу й відпила, морщачись.

– Може, і мені варто просто ні про що не думати, хоча б на якийсь час.

Мілош недбало засміявся й глибоко вдихнув, потираючи обличчя в спробі зібратись, хоча б перед нею.

– Не утруднюй себе, – сказала Ждана, помітивши це.

– Ти не замислювалась, як це…

– Померти? – питання саме вирвалося з неї. Вона знала, що саме його мучить. А свої муки поки залишала в собі.

– Жити.

– А ти хіба не живеш?

Дівчина зробила ще один ковток і повернула флягу.

– Жити там, з нечистю…

Так ось про що він думав. Це здавалося їй спокійніше, не вмирати ж він сюди прийшов. Напевно.

– А хіба не життя? Про земне життя забувають, ходять собі, допомагають чи калічать, ніхто їм не указ, хіба що інша нечисть, сильніша.

– Хіба ж забувають?

– А ти думаєш ні?

– Не знаю, – чесно відповів Мілош. – Коли я побачив її, вона мене ще пам'ятала…

Ждана знітилась. І справді, вона б і рада була, якби забували. Не прийшов би за нею Ратен, не висмоктував би з неї сили, не довелося б їй самій його вбивати. А це ще належало зробити.

– Як ти це робиш? Його смерть для тебе наче пустий звук.

На мить їй здалося, що в його голосі було щось дивне може, заздрість, що вона змогла забути, а він ні.

– Пішов і нехай, – збрехала вона. А може, й не збрехала. Вона й сама не знала, що відчувала. Все було в тумані, все переплуталось. Ждана знала, що їй погано, але чомусь не могла згадати чому.

Мілош гірко посміхнувся. На секунду його обличчя стало таким, як було колись, ніби він зміг скинути з себе весь той тягар, всю скорботу, але лише на мить. Навіть у легкій усмішці вона бачила всю ту тяжкість, з якою йому доводилося жити. Але тут, з нею, він зміг відпустити хоч частину болю.

Час у темному млині плив неквапливо. Коли останні промені сонця перестали торкатися стін, Ждана пішла. А Мілош лише мовчки спостерігав, як вона зникає за дверима. Порожнеча знову огорнула все.

– Милуєшся? – пролунав позаду знайомий низький голос. Ждана кинула погляд на Ратена й уповільнила крок.

– Тобі яке діло? Сам скільки не з’являвся.

– Думаєш, я тебе покинув?

– А хіба ні? І взагалі, навіщо з’явився? І без тебе добре було. Тепліше стало.

– Пробач, – тихо сказав Ратен і відступив. Це важко було назвати кроками, він наче плив за нею, і довге чорне волосся розвивалося, мов тина у воді. Ждана озирнулася, все ще прямуючи до дому. Справді, потеплішало. Не тому, що він пішов, а тому, що він намагався не нести з собою так багато холоду.