Розділ 12

У напівтемряві Чернава вишивала рушник, наступного дня мало бути сватання, а попередній рушник вона вже з дурості спалила перед сватами. Тепер вона докоряла собі за це не довелося б за тиждень усе вишивати заново, якби батько попередив раніше. В домі вже всі спали, й ось останній стібок нитки було зроблено.
– Нарешті… – прошепотіла Чернава й розігнула зболену спину. Вона кинула тканину рушника на стіл, дякуючи всім богам за те, що нарешті зможе поспати. Ніколи ще їй не доводилося так швидко щось вишивати, хоч на тканину й без сліз не глянеш – та все ж це було краще, ніж нічого. Вона не мала сил дійти до скрині, тому рушник залишився на столі. Чернава взяла дерев'яну чашку з молоком і, відпивши трохи, почула, як на вулиці гучно загавкав пес.
– Що за чорт… – втомлено прошепотіла вона й вийшла надвір. У темряві важко було щось розгледіти, але Чернава помітила силует Милоша, що йшов вулицею. Дивно, собака ніколи так на нього не гавкав.
– А ну, тихо! – шикнула вона й кинула камінь в інший бік двору, щоби відволікти пса. Чернаву не цікавило, що хлопець робив надворі пізньої ночі, молодь часто в таку пору тікала з дому. Може, трохи оговтався після смерті нареченої й навіть когось знайшов. Вона б не позаздрила тій, хто зацікавив усе ще явно скорбного хлопця, але Чернава була надто втомлена, щоби думати про це. Не поспішаючи вона повернулася в дім і підійшла до свічки на столі.
– Та щоб тебе… – прошепотіла дівчина, побачивши, як у поспіху не помітила розлите на рушник молоко. Клята собака… Не спатиме вона цієї ночі, ще й перед дорогою.

Милош повільно йшов до річки. Небагато ж треба було. Він не знав Чернаву близько, отже, совість не мучитиме так сильно, як могла б, коли б Морена забажала чиюсь іншу душу. Але на щастя, дочка відьми завжди трималася осторонь. Він знав, що вона бігає до річки, й сподівався, що прийде і сьогодні, поки він не передумав, поки розум не взяв гору над відчаєм. Довго він сидів, стискаючи в руках невеликий ножик – адже й не вб'є її, просто її душа покине тіло, а на її місце стане душа Весняни.

Удача усміхнулася йому, і чорнява дівчина справді прийшла до річки зі шлюбним рушником. Дихання його завмерло, поки він зважувався, стискаючи та розтискаючи ніж у руці. Це ж не вбивство, правда ж? Це ж порятунок.

Чернава трохи отямилась від прохолодного повітря, але втома давалася взнаки. Груба тканина опустилась у воду, але дівчина не поспішала прати з рушника пляму, а тримала руки в теплій воді, відчуваючи, як сон все сильніше хилить її. Чи завжди було таке сильне течіє в річці? Здавалося, вона завжди була спокійною. Не встигла вона схаменутися, як тканина вислизнула з рук.
– Ні! Стій же!
Дівчина побігла у воду, але як не шукала,рушник уже зник у течії.

Милош підвівся з кущів, готуючись вийти, але завмер від побаченого.
– Та щоб тебе! Чого бушуєш? Робити, що, нічого більше? – крикнула в річку дівчина, й у відповідь з-під води з’явилося біле, як сніг, волосся.
– Я його цілий тиждень вишивала! Завтра сватання з чим же мені йти?!
Мар не відповів. Він повільно, як змія, підпливав ближче. Чернава довго дивилася на нього й, відступаючи, неквапливо вийшла назад на берег. Чомусь сьогодні від його погляду кров у її жилах холола.

Милош завмер, відчуваючи, як тіло сковує страх. Хазяїн вод… і вона з ним така зухвала? Треба поспішати, поки дух її не втопив, після того він уже не зможе провести ритуал. Але щойно він зробив крок, як хтось холодною рукою затулив йому рота, заглушивши крик, і потягнув подалі звідти.

– Ти не прийшла, – його холодні слова тягнулися, ніби з глибини самої води. Мар кинув ледь помітний погляд у бік кущів, де русалки вже зробили своє діло.
– Ти чекав? – тихо спитала Чернава, стоячи на піску. Вона й не збиралась віддавати рушник на сватанні, але це був обов’язковий елемент, навіть якщо вона й вижене жениха з гарбузом. Тим часом річка бушувала, як під час зливи.
– Ти сподівалася, що я забуду?
Він підпливав усе ближче до берега, з води було видно лише його очі, але голос лунав звідусіль. Вперше Чернава затамувала подих. Попередня злість поступилася місцем страху. Він і раніше міг її вбити, безліч разів. Але щось підказувало їй, якщо він захоче зробити це сьогодні, його вже ніщо не зупинить.

– Я не забуваю, і не повторюю двічі.

Чарнава зробила кілька кроків назад.
– Я сказала седмиця – отже, відповідь буде завтра.

Говорила вона рівно, намагаючись приховати жах, що бушував під шкірою. Раніше він здавався їй не страшнішим за людину, а людей можна боятись, і люди здатні творити жахливі речі. Але тут, зараз, перед нею був не чоловік, не дух і навіть не нечисть. Перед нею була стихія, здатна поглинути її й знищити все село.

Бачачи, як попри рівний голос дівчина відходить далі до берега, Мар усміхнувся, оскаливши зуби.
– Ти боїшся.

Це не було питанням. Він знав, і їй не було сенсу приховувати.
– Думаєш, ця смужка землі врятує тебе?
– Ти володар вод, тобі не місце на землі.

Ці слова не образили його. Навпаки, в очах спалахнув вогник, і він усе ближче підходив до берега. Чарнава намагалася стояти рівно, не показувати страху, але ноги самі собою відступали назад.
– Навіщо втікаєш?

Говорив він майже муркочучи. Білі слизькі ступні торкнулися піску, але пісок не залишався на його ногах, наче сама земля не приймала його, і він пішов до неї. Не швидко, не щоб схопити – ні, він упивався її страхом. Вода раптом стала тихою.

– Я ж не можу ступати на землю, то чого боїшся?

Шепотів він, підійшовши впритул. Чарнава не змогла ступити й кроку. Отже, він увесь цей час міг вийти. Вона згадувала, як він намагався втягнути її під воду, але лише те, що вона була не у воді, рятувало її. Значить, і тоді він не намагався – просто насолоджувався страхом.

– Седмиця, – сказала вона твердо. Плечі зводило від страху, але голос залишався рівним. – Чи ти ревнуєш, бо я на сватання йду?