Розділ 11

Трава м'ялася під чоботами Мілоша, коли він віддалявся все далі від проклятого болота. Пес біг слідом. Майже все, що було в торбі, залишилося при ньому можливо, ритуал усе ж вдасться. Ліс навколо ставав дедалі густішим. Далі йти не було сенсу та й він не знав, де саме мав відбутися обряд.

Кинувши торбу на траву, Мілош висипав усе, що в ній було. Щось усередині нього защеміло, це був останній шанс відступити. Він ще міг устигнути. Його рука на мить завмерла на весільному рушнику. Якщо він його спалить у нього не залишиться нічого. Тремтячими від напруження пальцями він дістав матанку. Її обличчя було порожнім, без тканинного хреста отже, вона могла стати посудиною для потойбічної сили.

Мілош зрізав пасмо волосся і перев'язав ним весільне полотно.
– Морено... – шепотів він у темряву. – Мати, що забирає своїх дітей назад… вдова зими… стара без імені… Візьми те, що я тримаю. Віддай натомість те, що забрала.

Гостра сталь ножа розсікла шкіру на долоні, і матанка разом із рушником стали червоними від крові.

Мілош затамував подих. Чи вистачить цього? Чи буде цього досить? Він вслухався в ліс. Здавалося, нічого не змінилося. Пташки щебетали, шелестіло листя, ліс жив.

Світловолосий хлопець застиг навколішки, охоплений сумнівом. Усе справді пішло прахом. Він тільки збирався підвестися, коли холодний вітер пробігся його спиною. Раптово всі звуки вщухли було чути лише легке виття вітру.

Серце забилося швидше, все вийшло. Трава почала вкриватися інеєм, а з рота вирвалося хмариння пари. Мілош глянув на матанку, обличчя ляльки заледеніло, а краплі крові, залишені раніше, зникли без сліду. Богиня відгукнулася.

Немов із порожнечі з'явилась постать. Молода жінка у важкому білому вбранні. Мілош вклонився до землі, не підводячи очей. Усі знали – лише мертвим дозволено бачити її лик.

– Морено, – прошепотів він знову, чуючи хрускіт замерзлої трави, коли богиня пройшлася до ритуальних речей. Вона підняла весільне полотно, відчувши на вишитих оберегах майже згаслу нитку власниці.

– Одна душа загинула з моєї вини, її ще не повністю поглинула Навь… Я готовий заплатити будь-яку ціну. Поверніть її… прошу.

Морена не квапилася. Вона провела пальцями по крові.

– Її душа вже ступила в Навь.

Слова були такими ж холодними, як і її присутність. Вони лунали не з вуст вони були усюди.

– Так… її не оживити. Але її душа ще є. Я готовий на…

– Життя взято. Потрібна плата.

Не чекаючи відповіді, вона сказала. Мілош впивався нігтями в коліна.

– Я готовий зайняти її місце!

Майже відчайдушно вигукнув він – і знову запала тиша. Ні слова, ні вироку.

– Седмиця.

Пролунав голос.

– Я зможу повернути її? – вигукнув він, підриваючись, але швидко знову сів, опустивши голову.

– Кров твоя слабка. Душа твоя її не забере.

Мілош затамував подих.

– Але… – говорила вона повільно, не кваплячись дати йому ні надії, ні розради. – Якщо знайдеш вмираючу душу, наповнену силою, можливо, зможеш забрати її.

– Що…? – прошепотів Мілош тремтячим голосом. Сила… він знав ту, в кому її було достатньо. Падчерка священника була донькою відьми, у її крові було значно більше життєвої сили, ніж у будь-кого в селі. Але ж не міг він…

Морена торкнулася ножа – і не кров, не іржа, а сама сталь почорніла, наче мітка.

– Хто нитку розірвав, той нею й обплететься.

Мілош сидів, притиснувши лоба до землі. Ні… він не міг. Він був готовий віддати своє життя, але забрати ще одне… Це була надто висока ціна. Але, взявши почорнілий ніж, із тихим жахом усвідомив він вагається. А якщо… він зміг би?

Літнє тепло повернулося. Ліс знову наповнився звичними звуками. Але Мілош ще довго не міг підвести коліна з землі. Пора повертатись.

***

Ждана сиділа, спершись на дерево, незадоволено помітивши, що світла сорочка забруднилася червоним соком черешні з її пальців. Але коли вона спробувала стерти його, то тільки сильніше розмазала пляму. Зітхнувши, вона кинула ще одну ягоду до рота, слухаючи шепіт і сміх подруг. Хлопці на березі ловили рибу, хтось намагався схопити її руками, інші ставили сіті. Мілоша серед них не було, хоча вже минув тиждень з його повернення.

Улітку ввечері залишалося більше часу для відпочинку, але Ждана все одно почувалася знесиленою. Марфа сказала їй, що дух висмоктує з неї силу, але як прогнати його не знала. Лишалося тільки намагатися менше давати йому приводу з’являтися.

Холод обгорнув її тіло, змусивши вечірнє тепло зникнути, але озирнувшись на інших, Ждана зрозуміла, що лише вона це відчуває. Глибоко зітхнувши, вона спробувала прогнати холод і відчути колишнє тепло, але шкіра залишалася крижаною, ніби надворі була пізня осінь.

– Я додому піду, щось мені зле,
Сказала вона подругам і рушила вперед. У вухах лунав їхній здивований голос, але слова здавалися такими далекими й водночас такими гучними, що Ждана поспішила піти й покликати Ратена. Насварити за те, що він робить, і змусити припинити. Але ноги плутались, і вона наштовхнулася на Мілоша, ледь не збивши його з ніг.

– Що за поспіх?
Розгублено запитав він, але, побачивши її побіліле обличчя і хитку ходу, змінився в обличчі.

– Все добре,
Кивнула Ждана, в очах трохи хиталося, але їй хотілося якомога швидше опинитися в тихій хаті.

– Так… так, добре,
Пробурмотіла вона й пішла далі, але майже відразу спіткнулася. Мілош підхопив її за руку й важко зітхнув.

– Бачу, як добре, – озирнувся, шукаючи очима її подруг, але ті були далеко.

– Гаразд, давай я допоможу дійти додому.

– Не треба,
Заперечила вона, але Мілош уже взяв її під лікоть і повів у бік її хати. Ждана відчувала, як сили залишають її, але холод слабшав. "Може, приревнував і пішов", подумала вона про себе і перестала відмахуватись від допомоги.

До дому вони дійшли не швидко, хоча йти було небагато. Ждана ледь переставляла ноги. Коли вони перетнули поріг білих глиняних стін, холод знову обгорнув її тіло. Мілош посадив її на лаву й поклав руку на лоба. Дотик був дивно м’яким.