Розділ 10

Останній шматок хліба ліг до торби йти належало далеко, але як зрозуміти, що дійшов. Уже четвертий день Мілош був у дорозі, і за цей час не міг не почати сумніватися, чи правильно він робить. кожному доводиться втрачати рано чи пізно. Але всі якось живуть із цим, несуть цей тягар через усе життя. Несуть, але живуть.

Він не міг позбутися сумнівів: чи не варто йому повернутися, поки не пізно? Він би тужив місяць, рік та з часом зміг би поховати її не лише в землі, а й у серці. Хто він такий, щоб просити саму богиню зими та смерті про послугу? І чи буде він готовий заплатити за це ціну?

Тишу лісу пронизав різкий, тривожний гавкіт. Мілош різко обернувся. З-під дерев виходив дід, худорлявий, плечистий, з довгою палицею замість ціпка в руках. Пес загарчав, шерсть на загривку стала дибки.

– Тихо, тихо, свій, – пробурмотів Мілош, насупившись. Він поклав долоню на загривок пса, але той тільки відступив на крок, продовжуючи глухо гарчати.

Дід не злякався. Він наближався повільно, ніби не помічав звіра. Дихання його свистіло в горлі, а голос був хрипким, мов іржа на залізі.

– Заблукав, чи що? Рідко тут мандрівники бродять, – пробурмотів він.

– Ні, не заблукав, – відповів Мілош, усе ще стримуючи пса.

– Тоді куди тримаєш шлях?

Хлопець помовчав. від хрипкого голосу дідового плечі самі напружилися.

– До Морени, – вимовив він.

Старий зупинився. Зморшки на його обличчя стягнули зморшки, коли він провів рукою по бороді, ніби шукаючи в ній відповідь.

– І довго вже блукаєш?

– Уже чотири лучини.

Собака знову загарчав. Мілош шикнув на нього, відчуваючи роздратування й втому.

– Ну, ходімо, що вже, їжа от-от скінчиться, а ти мені, дивись, помічником будеш, – сказав дід нарешті.

Відмовлятися не годилося. Хлопець перекинув ремінь торби через плече й пішов слідом, чуючи, як дід волочить ноги по вицвілій стежці.

– То ти… куди дійти хочеш? – запитання було простим, але відповіді Мілош не знаходив. Сумніви, мов лопухи, чіплялися до нього, не давали йти далі.. Чи сам він знав, куди йде? Що шукає? Не багато хто насмілювався на таку зухвалість – випросити душу в самої богині смерті.

– Казали… є частина лісу, де сніг не тане. Завжди зима.

– Думаєш, Морена обрала собі оселю, сидить там день і ніч? – усміхнувся дід, не обертаючись. – Як у казці підійди, постукай і душу назад попроси?

Мілош трохи примружився від сорому, та заперечити не зміг. Слова діда мали сенс. Та що йому лишалося?

– Це ж не водяник і не болотниця. Не та, що в лісі сидить та над лісом владна. Це сама смерть. Думав, дійдеш до її хати й у двері постукаєш?

– Тоді де ж мені її шукати?

Старий не відповів. Лише тяжко зітхнув і повів далі, туди, де стежка майже зникала під мохом і тінню.

Хата з’явилася раптово не халупа, як думав Мілош, а майже справжня оселя. Старі бруси, хоч і посірілі, не гнили. Дах цілий, двері щільно припасовані. Не землянка в глушині, а житло.

– Заходь,
Пробурмотів старий і відчинив двері. Пес тривожно загавкав і не пішов за ними. Бігав колами між деревами, ніби боявся переступити невидиму межу.

Усередині було тепло. Пахло травами, димом і вареним. Піч ще тліла, підігріваючи глиняні горщики. На лаві м’яка підстилка, на стіні пучки сушених коренів.

Мілош їв мовчки. Жував кашу з травами, запивав чаєм з медом, і все одно не міг позбутися напруги в грудях. Пес так і не зайшов, навіть їжі не торкнувся, хоч був голодний увесь день. Гавкав до хрипоти й вив ніби відчував щось, чого людині не зрозуміти.

До ночі, коли тіло розморило від їжі й пари, втома, як мул, потягла донизу. Мілош заснув на лаві, стискаючи в пальцях червоний гребінь, той самий, з яким не розлучався.

Ранок прийшов надто швидко, надто дивно. Ще не відкривши очей, Мілош відчув, щось не так. Повітря згусло тванню й смородом гнилизни, від нього нудило. Замість печного диму, огидне болотяне смородіння, жирне, липке, мов розтікалося по легенях.

Він різко сів, розплющуючи повіки.

Ніякої лави. Ніякої хати.

Він лежав, напівзігнувшись, серед коріння старого дерева. Навкруги, тільки болото, чорна вода, сіро-зелена твань, хиткі купини. Ліс зник, розчинився в імлі.

З труднощами підвівшись, Мілош усвідомив: ніякого діда й не було. Болотна нечисть часто вміє підмінити реальність, вони труять запахами, змушуючи бачити те, чого нема, й не бачити того, що є. Він прокляв себе за таку необачність, як він міг дозволити одурити себе?

Пес гавкав. Мілош підвів голову й побачив його, той тримався осторонь, не підходив, але очі світилися тривогою, ніби намагався попередити з самого початку.

Він помітив, що біля пса валялися клапті моху, дохла жаба, кістка з плямами плісняви. Залишки "їжі", кинутої псу, ту саму, яку з’їв Мілош.

Його знудило майже миттєво. Шлунок скрутило, мов у лещатах, і все з’їдене вирвало назовні. Він не дивився, що вийшло тільки відчував, як уся грязюка болота в’їлася в язик, а сморід просяк усе тіло. Треба було забиратися звідси якнайдалі. Але, зробивши лише крок, він потягнувся до сумки. Диво вона була тут, у багнюці, але тканина суха. Обереги, вишиті на ній, зберегли її.

Він гарячково нишпорив у сумці, притискаючи її до грудей, поки пальці не завмерли – чогось бракувало.

Гребеня.

Червоного гребеня.

Того самого, що залишився від Весняни. Останнього.

Він впав на коліна, судомно нишпорячи в траві, у мокрій землі, не відчуваючи холоду – лише гарячковий страх, мовби втратив її знову. Ні, це не просто річ. Це була надія. Обіцянка, що він ще зможе віддати його їй. Повернути. Повернути Весняну.

Але гребеня не було.

***

Півроку тому

Весна прийшла, забравши останню надію.

Звично яскраві очі потьмяніли. Весняна рідко бувала тихою, ще рідше похмурою. Від неї завжди віяло наївним теплом, та з кожним місяцем, поки він не приїздив, те тепло тануло. І ось на неї з ганьбою накинули хустку. Мов лід під ногами розтанув, він не приїхав. Не приїде.