Розділ 9

Ждана сиділа біля річки, виполіскуючи шерсть у прохолодній воді. Неприємний запах майже зник після того, як вона вимочувала цю шерсть у деревній золі.

– Ти тиха.

Холод знову пробігся по спині, Ратен тут. Ждана тихо зраділа, що він перестав надокучати їй у присутності інших людей – може, зрозумів, що коли хтось поруч, від неї слів не доб’ється. А може, вже й сам не хотів, щоб її за прокляту вважали. Дух підійшов ближче, уважно розглядаючи її з ледь помітною зацікавленою усмішкою.

– Тобі неспокійно?

Майже насмішкувато запитав він. Ждана озирнулася навколо, переконуючись, що нікого поруч немає.

– Може, через те, що Мілош пішов? Не знав, що він тобі до серця припав.

Дівчина роздратовано глянула на нього. Казали, що він пішов до богів душу нареченої вимолювати – як тут не тривожитися? Хоч і не були вони близькими, а серцю все одно неспокійно.

– Ти взагалі мовчи. І тіла не маєш, а вже ревнуєш?

– Ти моя наречена.

Нагадав він, але насмішкувата усмішка зникла. Він розумів, що не мав ні життя, ні тіла, а в неї були, і ніяких обіцянок вона йому не давала. Ждана насмішливо похитала головою.

– Яка самовпевненість.

В очах блиснув гнівний вогник, але Ждана лише посміялася й продовжила полоскати шерсть для пряжі. Поклавши останній мокрий клубок у кошик, вона встала й витерла руки об фартух, зав’язаний з боку на поясі, після чого підійшла до духа.

– Не підеш?

– Залишуся.

– І коли з чоловіком буду, теж залишишся?

Відповіді не пролунало. Ждана з посмішкою трохи примружилась від сонця й нахилила голову набік.

– Ну спостерігай, спостерігай. Я вже тебе оплакала, ще рік-другий і заміж піду. Хочеш навіть у спальні стій, я не проти свідків.

– Не посмієш.

– А хто ж мене зупинить?

Ждана зняла з пояса фартух і махнула ним у бік духа – тканина пройшла крізь тіло.

– Не живий ти, не тобі з мене клятви брати.

Дівчина взяла з землі кошик мокрої шерсті й пішла до хати розкладати її сушитися, залишаючи холод його присутності позаду.

***

Сонце вже було високо, й Мілош підійшов до річки. Він освіжив обличчя прохолодною водою. Він важко опустився на вологу землю й почав набирати воду в невелику флягу. Собака, вже напившись, тихо сиділа неподалік.

Ліс не був тихим звідусіль доносились звуки листя, птахів, дрібних тварин. Він знав, що треба приготуватися до тієї миті, коли стане тихо, як тільки до нього з’явиться Морена. Якщо з’явиться. Задумавшись, Мілош не одразу помітив силует, що наближався до нього з-під води. Дівоче тіло вилізло з річки, хлопець відсахнувся, але не міг відвести погляду від білястих очей. Русалка рухалась плавно, повільно, розглядала подорожнього мертвим поглядом.

– Тут так холодно.

Її тонкий голос відлунням пролунав у вухах, Мілош знав, що русалки зваблюють чоловіків і топлять їх у воді, але, як і багато хто, не встиг потягнутися до полину в кишені – рука мляво опала, поки він не відводив погляду від її очей.

– Холодно?

Пробурмотів він, відчуваючи себе, наче в тумані. все в ній дурманило, і голос, і очі, і повільні рухи.

– Зігрій мене.

Руки русалки потягнулися до нього. Вона й досі стояла по коліна у воді, а Мілош усе підходив ближче, не в силі протистояти чарам.

Гавкіт собаки розвіяв пелену з очей. Повернувши собі контроль над розумом, хлопець швидко засунув руку в мішечок на поясі й кинув у русалку полин. Засичавши від болю, чорноволоса дівчина рвучко відступила назад і зникла під водою, а Мілош впав на землю, намагаючись знову дихати.

Собака, що підбігла до господаря, почала його обнюхувати й облизувати обличчя. Він погладив пса.

– Що б я без тебе робив...

Залишатися біля річки не хотілося. Мілош підхопив сумку й поспішив піти.

***

Рік тому

Дівчина заколола подарований на прощання червоний гребінь у волосся й нервово оглядала себе, поспіхом одягаючи другу спідницю, а раптом не помітять. Скільки ще можна було приховувати? Зовсім трохи лишалося до того, як дитина з'явиться на світ, а від нього й вісточки жодної.

Була зима. Під каптаном і не видно нічого – це допомагало хоча б від сторонніх очей сховатися. Але що далі? Весняна була впевнена, що він повернеться, але ні їй, ні Ждані не прийшло жодного листа. Це ж грошей коштує цим вони себе й заспокоювали. А взимку й до міста не виїхати, щоб перевірити, чи не написав хто. До колядок обіцяли приїхати на седмицю, вже недовго чекати лишалося.

Холодне повітря обпекло щоки, коли дівчина вийшла до криниці. Сили все менше, а хоч і не так багато роботи взимку, як влітку, на останніх місяцях вагітності сил і на це не вистачало.

З відрами крижаної води вона зайшла до кухні, скинула з себе каптан, вилила одне відро в діжу для прання, а друге поставила на вогонь кип'ятитися.

Дім вирував життям: менші бігали, заважаючи всім працювати, мати різала м’яcо для пирога. Тісто стояло ще не до кінця вимішаним, і Весняна встала з лавки, щоб допомогти. Тісто прилипало до рук, вона підсипала борошна, але, побачивши, що робить донька, жінка взяла миску з тістом і відставила подалі, кинула на неї зневажливий погляд.

– Доведеться спекти та собакам віддати. Іди з кухні, не переводь продукти.

Весняна дивилася в стіл, тримаючи перед собою руки, обліплені тістом. Звісно, вона намагалася не помічати, що в родині її вже назвали нечистою. Не можна їй за одним столом з усіма їсти, до їжі торкатися, в баню йти після всіх, одній. Єдине, що тішило нікому в селі не сказали, сподіваючись, що Мілош по приїзді з міста візьме її за жінку, і ганьби в родині не буде.

Весняна помила руки й продовжила займатись пранням у великій дерев’яній діжі з золою. Час за роботою минав швидко, Весняна й не помітила, як усі зібралися до столу. Отямилась тільки тоді, коли їй передали миску з їжею.. "Усього лиш інша кімната", твердила вона собі, сидячи на лавці на кухні, далеко від усіх, слухаючи розмови в сусідній. Але ні, її наче й не було в домі. Як тільки приховати живіт у лазні стало неможливо, від неї відреклися, хоч і з дому не вигнали. Весняна їла пиріг, намагаючись змусити свої руки перестати тремтіти. Єдина думка заспокоювала: він має незабаром приїхати.