Розділ 8

Два роки тому

Світловолоса дівчина бігла повз хати, вікна яких уже жевріли тьмяним світлом свічок. Нічне літнє повітря лагідно обіймало теплом, поки вона бігла до до болю знайомого двору. Весняна тихо прослизнула до кузні, намагаючись не видати жодного звуку, але зойкнула, коли хтось різко схопив її ззаду за плечі й відпустив, аби налякати.

– Дурень! Я ж просила не лякати! – ображено благала дівчина, озираючись на кучерявого парубка. Мілош тихо розсміявся.

– Пробач, не втримався. Ти завжди так крадешся, ніби тебе тут уб’ють, якщо помітять.
– Та ні, але… але…
– Знаю, знаю. Ти боїшся.
– Нічого я не боюся! – майже образливо вигукнула дівчина, але парубок лише засміявся і потягнув її на горище.

Хата вдови того вечора не була порожньою, уся молодь зібралася на вечорниці. Жінка неохоче пускала всіх до себе, але в селі було небагато незаміжніх жінок, у кого б усі могли зібратись, а ще й по господарству трохи допомагали. Тож, скриплячи серцем, жінка відчиняла двері.

– Припленталися, – осудливо мовила вона Весняні й Мілошу, які прийшли пізніше за всіх та ще й у розтріпаному вигляді, з соломою в одязі. Але її слова загубились у гомоні натовпу. Люди веселились: хтось приніс сопілки й насвистував мелодії, під які танцювали, хтось вишивав, а хтось перемовлявся. Все кипіло своїм життям.

– Волосся хоч заплети, що за сором! – долинуло знову від господині хати. Весняна взяла до рук напіврозплетену косу і тільки тоді помітила, що стрічка зникла з її волосся.

– Ждан, дай стрічку! – крикнула вона, біжучи до подруги, яка боролася з клаптями тканини.

***

Звуки кроків зникали в шумі лісу, поки Мілошйшов до річки, стискаючи кулаки від тривоги. Було страшно. Він не знав, чого боявся більше: що володар вод відмовить йому в допомозі чи що вирішить забрати його на дно в покарання за те, що потривожив. Як би там не було, він мусив спробувати. Парубок дійшов до річки й завмер ще не пізно повернутися. Він міг би піти до могили нареченої, посумувати і, хоч і не відразу, але відпустити. Міг би намагатися забути і позбутися тягаря провини. Але десь у глибині душі знав: спроби не увінчаються успіхом. Лише він був винен у її смерті, і лише він мав це виправити.

Мілош зайшов по пояс у воду, маленьким ножем розсік шкіру на долоні й прошепотів благання про допомогу. Скривившись, він вдивлявся в темряву, намагаючись вловити хоч якийсь знак, що його почули. Тиша над річкою змушувала серце битися швидше, але Мілош не заговорив голосніше, не покликав нечисть гучніше  він ледь чутно шепотів стародавні слова, яких уже й сам не розумів. Вони були написані так давно, що жодна людина не збагне, що сказано.

Вода заколихалася, змусивши хлопця інстинктивно відступити, але він вчасно схаменувся й залишився стояти, вдивляючись у білий силует, що простягався з-під поверхні води. Холод пробіг по спині, істота не була схожа на людину. Волосся, мов гнилі водорості, важке й сплутане, тяглося слідом.

Парубок уклонився в пояс.

– Володарю вод…

Голос зірвався, але він не зупинився, не даючи страху взяти гору.

– Забери мене… Забери, візьми моє життя, візьми моє тіло… тільки поверни її!

– Кого? – зневажливо спитав дух. Голос у нього був низький, глузливий. Мілош отямився, він так довго готував промову, але в паніці все забув.

– Душу, що нещодавно стала русалкою у твоїх водах. Вона не мала… Не мала так загинути…

– Знаю таку, – неквапом промовив водяник, підпливаючи ближче й хижо оглядаючи юнака. Мілош до болю зціпив зуби.

– Я… я сам винен. Вона чекала. Чекала на мене. А я не повернувся. Я… я не був поряд.

– І навіщо мені твої благання?

Мілош важко вдихнув і заплющив очі лише на секунду, тільки на мить, але коли розплющив, силует володаря вод стояв ближче. Білі очі дивилися на нього, наче сама смерть. Його шкіра і не шкіра зовсім, темна гладь води, в якій ворушилися мертві відображення.

– Поверни її, зроби так, щоб вона жила. Я заплачу всім, що маю…

– І що ж ти можеш мені дати?

– Я займу її місце, я…

Він не встиг договорити , володар вод ударив його кігтистою рукою по обличчю. Кров заструменіла по щоці, і водяник, обмастивши нею пальці, скуштував на смак.

У душі хлопця загорівся вогник надії, можливо, володар вод прийме цю плату. Але на обличчі Мара з’явилась лише гнівна відраза, і він виплюнув кров.

– Не я володію смертю. Геть звідси. Не отруюй мої води своєю брудною кров’ю.

Фігура зникла в темній воді, а Мілош так і залишився стояти нерухомо. Смертю володіє лише одна богиня.

***

Збір був швидким, він не був упевнений у своїх діях, лише знав, що іншого шляху нема. Не пробачить собі, якщо залишить Весняну в річці – пустим розлюченим духом, що забуває своє минуле життя.

Окрім їжі, він поклав у сумку кресало, матанку і дзеркало, але коли останній предмет мав лягти у сумку, руки зрадницьки довго затрималися на акуратно вишитому весільному рушнику. Коли він отримав від сестри Весняни те, що його наречена шила для весілля, не міг відвести погляд від тканини. Сплетені сімейні візерунки. Мілош намагався не думати про те, як вона шила це для нього і як у її яскравих очах згасала надія, про що вона могла думати? Що він утік? Поміняв її на іншу? Вона так і не дізналася, що це було не так.

Мілош закинув сумку на плече і вийшов за поріг дому. Він не знав, куди йде, не знав, чи знайде те місце, але сподівався, що богиня смерті почує його поклик.

У дорогу він вирушав вночі, не годиться до богині смерті йти при світлі сонця, а ще краще взимку. Але яка ж тут зима, коли наречена все більше і більше втрачає людський вигляд? Скоро останнє світло в її очах згасне, сорочка стане тонкою, немов не одяг, а місячне світло. Тоді він уже не зможе витягти її з нави, вона належатиме не цьому світу.