Розділ 7

Дівчина йшла вулицями села з повним кошиком грибів. Вона вже звикла до холоду за спиною й майже перестала його помічати, та Ратен не зник. Ждана ще не раз намагалася вигнати його з дому травами, але все дарма. Та й небезпечним він не був – не намагався відвести з собою. Тож дівчина вирішила просто відмахуватись від хлопця, наче від набридливої мухи. Це хоч трохи допомагало не відчувати, як вона задихається від думки, що він пішов. Ждана знала: в глибині душі не хотіла, щоб він зник. Але була непохитна, не личить їй по нечисті тужити. Виплакала вже сльози, лишилося тільки зрозуміти, як його позбутися. А голос за спиною все не вщухав. Ратен насолоджувався тим, що кохана від нього нікуди подітись не може.

– Ждааан, а Ждан, хоч скільки вдавай, що мене нема, я ж не піду.

Дівчина усміхнулася сусідці, яка проходила повз.

– Замовкни, – ледве чутно мовила вона ледве чутно, майже не розтуляючи губ.

– Все очі відводиш, відводиш, наче бачити мене не хочеш.

– А може, й не хочу, – прошепотіла Ждана, коли сусідка відійшла далі, й нарешті глянула на нього.

– Та невже?

– Не переймайся, знайду спосіб змусити тебе зникнути. Тож якщо не хочеш проблем, сам піди.

Але Ратен, здавалося, не чув її слів. Дивився на неї з тією ж хлоп’ячою усмішкою.

– Рубашку ж зберігаєш.

– Ти… – сердито прошипіла вона крізь зуби.

– Бачив я, на дні скрині. Не спалила ж.

– Треба було спалити.

– Але ж не спалиш.

Очі налилися гнівом, але Ждана не відповіла. Вона знала: не змогла б спалити незавершену весільну сорочку. Стиснутими кулаками тримала кошик, але не знала, на кого злиться більше. Усі знали: дарувати весільну сорочку з незакінченим візерунком – до лиха. І вона не збиралася тоді її віддавати. Ждана збрехала б, якби сказала, що не відчувала: своїм жестом накликала на нього біду.

***

Два роки тому

Світловолоса дівчина стояла на околиці села, проливаючи сльози.
– Та не бійся ти так, Веснян, все добре буде. Повернуся за пів року, весілля справимо, й одразу до себе заберу, – втішав її широкоплечий парубок з такими ж світлими кучерями. Він і ще кілька хлопців вирушали до міста, де шукали робітників на шахти. Платили там чимало, але й робота була небезпечною. Весняна стояла, притулившись до нього, боячись відпустити.
– Залишився б. Тут що, роботи мало? Жнива ось-ось почнуться, працював би, як і всі інші. Чого вас тягне до міста?
– Ну що ти знову…

Ратен стояв трохи осторонь.
– Я зараз, зачекайте! – крикнув він світловолосому й побіг до хати в сусідньому селі. Він перескочив через плетений паркан і помчав до дому.
– Ждано! – гукнув він у відчинені двері. Зазвичай гамірна хата цього разу була на диво тиха. Пом’явшись на порозі, він зайшов усередину. Не годиться на порозі стояти, духів турбувати, а то ще й біду на господарів накличе. Прохолодне ранкове повітря залишилося позаду, поступившись важкому запаху соломи, сушених під стелею трав і яблук.

Позаду його окликнув тоненький дівочий голос молодша сестра Ждани.
– Рате? Що ти тут? Ще не поїхав?
Парубок швидко обернувся, вдарившись об низький одвірок, і, потираючи лоба, вийшов на двір.
– Ясно, доброго дня. Ждана вдома? Хотів попрощатися.
– З батьком уже поїхала. Я думала, ви вчора попрощалися.
Парубок розчаровано зітхнув.
– Думав, ще сьогодні встигну побачити.

Ясна співчутливо глянула, але, подумавши, обтрусила руки від землі й побігла до хати, крикнувши.
– Зачекай!
Парубок обернувся, ще не встигнувши покинути двір, і невдовзі побачив, як Ясна вибігла з вишитою синіми нитками сорочкою. Вишиті символи були його і з його роду.
– Ждана всю ніч шила. Хотіла встигнути віддати тобі перед від’їздом.
Ратен взяв у руки грубу лляну тканину, з усмішкою помітивши весільні узори.
– Ну що ж, зійде за прощання.