Розділ 5

Сліз не залишилось, багато днів Ждана оплакувала його, але дух був з нею. Ратен лишався, блукав за нею слідом, говорив так само жваво, як і за життя, і вона могла б удавати, що все як раніше, та вона знала. Він не повернеться. Мрець, прив’язаний до живої, висмоктує сили, і що довше буде поруч, то менше життя залишиться в ній аж поки й сама до нього в могилу не піде.

– Іди геть, – пробурмотіла вона, перебираючи квасолю, але хлопець усе ходив навколо, захоплено розповідаючи про місто. Не допомогли їй ні освячення дому, ні молитви, ні ритуали. Дійшло до того, що батьки подумали, що в неї щось із головою, а більше й не треба, ще й на лікування заберуть. Ждана знала, у місті відкрили такий заклад.

– Ай, зовсім не слухаєш. Кому я це все розповідаю?

– Дзижчиш і дзижчиш – подобається, що я не можу відповісти, поки люди поряд? –

роздратовано прошипіла Ждана, намагаючись не слухати рідний голос, намагаючись не живити себе ілюзією, що він із нею.

– А раптом…

Дух припав до її спини, і Ждана відчула, як холод пробрав до кісток.

– Ану геть, холодно ж! – гнівно шикнула вона й відмахнулась рукою. Та що з того, тіла в нього все одно не було.

– Я ж можу повернутися,

– Ратен відійшов і сказав це вже серйозним тоном.

– Ми зможемо бути разом, як колись. Я ж обіцяв, що до міста тебе заберу.

– Не треба мені "разом". І так не відчепишся куди вже ближче?

– Тілом.

Ждана застигла.

– Що значить тілом?

Ратен з легкою посмішкою уважно її розглядав.

– Це не так складно. Досить лише знайти когось, щоб…

Із засмаглої долоні випала квасолина, дівчина підскочила на ноги.

– Ти хочеш… Ану геть! Не буду я в цьому брати участі. Ще й тіло чиєсь зайняти хочеш!

Ратен ходив поруч так, ніби вони обговорювали звичайні плітки.

– Чого бушуєш? Я знаю, прошу багато. Але що не зробиш заради любові?

– Ти… Та як? Що на тебе найшло?

– Я не залишу тебе одну. Я ж обіцяв.

Ратен хитро усміхнувся, промовляючи це так м’яко, але цього разу пішов. Так пішов, що Ждана побачила, як він розчиняється в порожнечі. Знав, що вона не поховала його в душі, що не хоче визнавати його мертвим. І не поховає, поки він тут.

Дівчина не поспішала підбирати квасолю, груди з гнівом здіймались. Що ще він задумав? Як? Але найстрашніше, вона відчула, як на мить похитнулась, на мить дозволила собі подумати: а може, варто? Підвівшись із лави, Ждана залишила розсипану квасолю на землі й побігла до хати знахарки. Може, та допоможе прогнати нечистого.

– Бабо Марфо! – крикнула вона, відчиняючи двері старої хатини.

– Чого горлаєш, іду вже, – проворчала стара, невдоволено глянувши, як дівчина вдерлась у хату.

– Ну й що трапилось?

– На Купала гадала. На мертвого. От він і ходить за мною. А сьогодні сказав… Сказав…

Ждана тараторила, віддихуючись після бігу.

– Ой, дурна…

– Сказав, що не піде. Що тіло якесь хоче… – з останнім глибоким зітханням прошепотіла вона.

– Допоможи. Я й священника кликала, не допомогло…

– Ой, дурна, – з тривогою промовила стара, заводячи дівчину в хату.

– Невже ще й на дзеркало гадали?

– На дзеркало…

Марфа з несхваленням похитала головою й почала збирати трави. Ждана впізнавала знайомі пучки, полин, звіробій, багно, чебрець, їх часто палили, коли вважали, що в хаті оселився нечистий.

– Оце візьми, частину з них у хаті окури. Стань навхрест, поклади під подушку. Перевір мотанки, на ручки дверей і вікон червону нитку пов’яжи – може, хоч щось із цього допоможе.

– Дякую, бабо Марфо.

– Іди вже, іди, без тебе справ повен двір!

Виводила її надвір, поплескуючи по спині, Ждана залишилася біля зачинених дверей ззовні й зітхнула, перебираючи в руках пучки трав. Що йому з них?, коли навіть свята вода не допомогла.

Дівчина зайшла в хату, не поспішаючи обкурила все димом від трав. Матанки й справді були роздерті, нашвидку їх зашила, і як було сказано, перев’язала ручки червоною ниткою.

– Ой, не заспокоїлася ще? Казали ж, немає ніякого духа
Промовила стара мати, входячи в хату. Ждана не намагалася щось пояснити, як саме він до неї прив’язався. Не було сенсу.

– Матанки розірвані. Зашила.
– Розірвані?

Ждана кивнула, поки мати розглядала нові шви на оберегових ляльках.

– Ну ти це… сходи по воду, я завтра ще раз до священика піду.

Ждана взяла відра й мовчки рушила до річки, минаючи батька в сінях. Холод зник, але дівчині так і не стало легше, знаючи, що він повернеться. І водночас знаючи, що десь у глибині вона цього чекає.

Дівчина не поспішала повертатися. Набравши води, вона дивилася в темну глибінь, спершись на кам’яні стінки колодязя. Її погляд був скляний, задумливий.

– Ждано.

Дівчина здригнулася від несподіваного голосу поруч. Вона й не помітила, як до неї підійшов Мілуш. Втомлені від горя очі були стривожені.

– Усе добре? Як ти… після того всього?

Обачно спитав він, знаючи, що не лише він того дня втратив близьку людину. Ждана намагалася повернути звичний вираз обличчя, але тривогу приховати не вдалося.

– Тримаюся… Я не стрибати зібралася, просто замислилась,
Недбало відповіла вона. Мілуш кивнув, прийнявши її відповідь. Між ними повисла тиша, поки Ждана не спитала:

– Ти вже бачив її?
– Бачив.

Його голос був холодним, і Ждана зрозуміла, що краще поки не торкатися свіжої рани.

Ждана знала наречену Мілуша. Чи був хтось, хто її не знав? Але слава в неї була не найкраща. Обидві вони чекали женихів з міста, чекали весни, щоб поїхати до найближчого містечка й отримати від них листи. Взимку дороги замітало так, що лишалося тільки чекати. Ждана згадувала, як вони з іншими дівчатами прали біля річки, й Весняна перестала приходити. Хтось її прогнав, вона й не пам’ятала хто, але заступатися не стала, всі знали, що вона покритка. Ніхто не хотів ганьбитися, водячись із дівчиною, якій довелося одягнути хустку до весілля.