Розділ 4

Чернава, нахиляючись під низьким одвірком, переступила поріг хати. Вона вже розвісила одяг на плетеному з гілля тині. Її спідниця залишала мокрий слід, тому, тільки-но зайшовши всередину, вона взяла сухий одяг і шмигнула за ширму біля печі, коротко привітавшися з батьком, який уже почав обідати з Мірою. Коли Чернава сіла за спільний стіл у вже сухому вбранні, запанувала напружена тиша. Батько дивився на неї, а молодша сестра незвично мовчки їла пшоно з глиняної миски. Дівчина зиркнула на них і набрала собі каші, вирішивши не розбиратися ні в чому зарано може, батько просто ще сердиться за вчорашнє.

– Ти пам’ятаєш, я був на з’їзді в місті?

Почав неквапом священик. Чернава відпила води з чашки, дивлячись у вікно перед собою.

– Пам’ятаю

Коротко відповіла вона.

Батько довго підбирав слова, і це змусило її мимоволі напружитись.

– Місцевого священника я добре знаю – і його, і його сина

Ясно. Чернава неквапом їла. Вона вже знала, до чого він веде. Чи могла вона сподіватися, що одне зірване весілля врятує її назавжди? Ні, це лише трохи відтермінувало, але й того достатньо.

– Його син – добра людина, працьовита. Господарство є, землі достатньо, дім міцний, нареченої ще не мав.

Чернава мовчки жувала кашу, аби не провокувати сварку. Вона надто добре знала батька. Він не був жорстоким, не бив дочок – це вже саме по собі було чимось дивним. Але він і не був для неї батьком. Мірі, можливо, і був, а їй – ні. Від нього вона завжди відчувала лише холод. Священик був людиною честі, і коли він у покинутій хаті відьми знайшов сирітку, взяв під опіку. Усе робив як належить: дах, їжа, турбота. Усе – крім батьківської любові. Чернава не скаржилася, навряд чи вона хоч іноді говорила з ним без нагальної потреби. Він не терпів пустої балаканини, даремно було з ним сперечатися, і вона це давно зрозуміла.

– За тиждень приїдуть свати

– Так скоро?

Без емоцій, дивлячись у свою миску, спитала чорнява.

– Готуйся. І щоб без дурниць. Якщо ще раз таке вчиниш, тільки себе осоромиш. Я вже про все домовився, сватання – тільки для виду

Говорив він сердито, з острахом, що цього разу вона може втекти, але вона лише кивнула. Сватання – лише для вигляду, ще важче, ніж минулого разу. Свати завжди оглядають наречену, як свиню на базарі, достатньо щось не так зробити – і визнають непридатною до шлюбу. Але цього разу все буде не так просто.

– Готуватимусь

Він кивнув, ніби збирався сперечатися, змусити її погодитись, але її відповідь була швидшою, ніж минулого разу.

– Добре… добре

Він підвівся з-за столу, прямував назад до церкви, але перед тим, як піти, озирнувся на дочку.

– Радий, що ти нарешті поводишся як годиться

Чернава підняла брову, не обертаючись. Коли двері зачинилися, Міра схвильовано подивилася на сестру.

– Чернав… як ти… Я намагалася з ним поговорити, казала, що ти тут когось знайдеш, але він уже вирішив відправити тебе. Це ж так далеко!

– Не бійся

Спокійно сказала вона, доїдаючи кашу.

– Як тут не боятись? Відправлять бозна-куди, як ти там будеш? Чому ти така спокійна?

Чернава взяла свою порожню миску й ще трохи посуду, щоб сполоснути.

– Впораюсь

З крижаним тоном сказала вона й вийшла з дому. Вона ледве пригадувала, як мила посуд у діжці. Чернава так і залишила її у дворі й пішла до річки, поринула в думки. Шлюб її не лякав. Вона не боялася мати біля себе чоловіка, але була в холодній, тихій люті через те, що рішення приймає не вона. Можливо, варто було б їй боятися, що віддадуть за жорстокого чи п’яницю, але про це вона не думала. Вона хотіла лише одного, вирішувати сама.

Чернава не помітила, як підійшла до річки. Але, на жаль, не сама. Милош, хлопець, який дивом повернувся з шахти, що завалилася у місті, сидів біля води, а перед ним – русалка. Дівчина з до болю знайомою зовнішністю. Її волосся спадало майже до самої землі, а на бліду шкіру була вдягнена лише довга сорочка. Утоплениця, що забрала життя собі і дитині всередині, боячись ганьби. Горе було на всю громаду. Парубок повільно й зачаровано ішов до блідої дівчини.

Чернава швидко дістала жменю сушеного полину з мішечка, який майже кожен носив на поясі, й вигукнувши: “Ану геть!” кинула траву в русалку. Утоплениця зашипіла й розчинилася у воді. Пелена зійшла з очей хлопця, на зміну прийшов жах – не за власне життя, а від усвідомлення, на що перетворилася його кохана, ким вона стала через нього. Якби ж тільки він її послухав і не поїхав до міста. Світловолосий відсахнувся, впав на землю й важко дихав, ковтаючи повітря.

– Вона… вона…

Чернава допомогла йому підвестись, не знаючи, як його заспокоїти. Та й чи можна було. Такому горю зарадити неможливо. Але й думати довго не довелось: він не звернув на неї уваги, скинув її руку з плеча й поспішно рушив до села.

“Хоч би живим лишився,” – подумала Чернава. Але вона більше в це не втручалась. У нього є рідні – їм і розбиратись.

– Русалок розженеш

Долинув позаду могильний голос. Чернава обернулась. На неї дивилися звичні мертво-білі очі. Вона підійшла до річки й сіла, замислившись.

– Доводиться, як бачиш

Вона подивилася у воду, в якій зникла русалка. Утопитися, чи що? Тоді стане вільною. Та ні, дурниці. Русалки далекі від свободи. Хоч і нечиста сила, але застрягають без пам’яті при річках на віки. Їй такого не треба.

– Прийшла так швидко. Не змушуєш мене чекати

– Не до тебе прийшла

– А як же. До кого ж іще? Ні кошика з пранням, ні відер. Може, покупатися вирішила?

– Може й так. Та боюсь, що жених з дна потягне. Я ж не хочу ще одного шраму на твоєму тілі залишити

Вимовила замріяно, ловлячи, як м’яко лунають їхні слова – ті самі, що в будь-яку мить можуть стати небезпечнішими за вогонь. Від вогню можна врятуватись, а вода забирає швидко й беззвучно, ніби тебе й не існувало.

– Не бійся. Вода тобі не зашкодить