Розділ 3

Пляшка з брязкотом покотилася по підлозі. Мілош лежав на печі в порожній хаті, пов’язки на його тілі вже пропахли кров’ю, та він не поспішав їх міняти. Дурень, який же він був дурень. Хотілося кричати, та голос охрип. Вона була там. Він не вірив, до останнього не вірив, але очі не брехали втопилася.
Знав би він, що вона носила його дитя не поїхав би, залишився б і взяв її за жінку, як годиться. Але обвал у шахті, і навіть листа не міг надіслати, що повертається. Приїхав, як тільки зміг, хоч кістки ще не зрослися, хоч і сам він був ледь живим. Місяцями його виходжували, а він навіть не пам’ятав – агонія й марення стерли спогади.
"Сама винна", казали родичі. "Блудлива дівка". А він хотів їх самих втопити за те, що зі світу її зжили, за те, що не витримала ганьби й утопилася, не дочекавшись його. Вона ж чекала, він знав, що чекала. Якби не чекала випила б чогось, баба Марфа варила різне. Але ж чекала.
Мілош перекотився на бік, ледь не звалившись з печі, і вчепився в волосся, мало не вириваючи його. Піти на могилу, оплакати може, й варто, та він не міг. Не міг прийняти, що вона померла. Не вірив.
У руці він усе ще тримав її стрічку для волосся, яку вона думала, що загубила. Запах тонкої смужки тканини змусив серце стискатися – не могла вона піти, не вона. Вона була яскрава, дзвінка, не така, як та, кого він побачив на річці. Та, що накинулася на нього з нелюдським криком, схожим на соколиний зойк, та, чиї очі спорожніли, а пам’ять стерлася, перетворивши її на вічно сумну по життю діву, яка берегла злість на того, через кого загинула.

Колодязя біля їхньої хати не було, і Ждана знову йшла з сусідньої вулиці, несучи два відра води. Плечі нили. Вода перелилася в дерев’яну мийницю, дівчина кинула туди одяг і золу відмокати.
Блукаючи по двору й хаті, вона з усіх сил намагалася не помічати холоду, що переслідував її. Людям не поясниш, чому в спекотний літній день вона кутається в хустку, але ніхто не смів говорити ні з нею, ні з Мілошем усі намагалися не тривожити той крихкий спокій, бодай зовнішній. Обоє в один день втратили коханих, і обоє бачили їх.

Попри те, як Ждана боялася Ратена, вона не заздрила хлопцеві, що повернувся з шахт: бачити свою кохану русалкою і знати, що це через нього бідна дівчина втопилася йому ніхто не заздрив.

Зайшовши в простору хату, Ждана попрямувала до своєї кімнати. Раніше вона жила тут із сестрою, брати спали на горищі, але ті вже одружилися й виїхали, а сестра влітку перебралася нагору, щоби вперше мати власний куточок. Її серце пропустило удар, коли вона побачила чорноволосого хлопця на своєму вікні. На секунду, лише на мить їй здалося, що то не дух, що прийшов Ратен – як колись, нишком від батьків, які гнали зухвалого хлопця від хати. Але ні. Волосся ледь хиталося, мов у воді, а очі були затягнуті білим.
– Нічого не змінилося.
З усмішкою, вже не такою похмурою, сказав він. Серце закололо – це вже не він, не людина, але голос такий самий. Якщо не дивитися прямо, може, й не помітиш, у що він перетворився.
– Рате...
Повторила вона. Його обличчя було насмішкувато-веселим.
– Чого така бліда, ніби привида побачила?
Засміявся він, а дівчина підійшла ближче.
Він наблизився до неї, і Ждана простягла руку, з острахом бажаючи доторкнутися до рідного тіла, але рука пройшла наскрізь, залишаючи лише холодок на шкірі.
– Так... є мінуси в цьому тілі, але не бійся викрутимося,
Бадьоро промовив він, від чого дівчина таки отямилася й оглянула його ще раз.
– Значить, ти не втік...

Тихо спитала вона, Ждана не могла повірити, як помилялася всі ці місяці, коли зненавиділа його, думаючи, що він пішов, знайшовши іншу. 

– Ти… швидко помер? 

Голос зрадницьки тремтів, а на очах блищали сльози попри звично серйозне обличчя. Обвал. Вона й уявити не могла, як він мучився, а вона й не знала, жила свої дні, ніби нічого й не сталося, проклинаючи його за те, що не повернувся.

– Не пам’ятаю 

Він поклав руку на плече, ніби заспокоюючи, хоч вона й не могла цього відчути. Холод його дотику дарував тепло. 

– Але як ти… ти ж… 

Повітря в паніці не вистачало, все, про що вчора намагалася не думати, сьогодні накотилося лавиноюї. 

– Ти мене покликала. Я знаю, що помер. Знаю, що в шахтах… Сам дурень був, що поїхав і тебе не послухав.

Він замовк на мить, опускаючи погляд.

– Але я не пам’ятаю болю.

Звично хлоп’ячий тон пом’якшав, поки він намагався її заспокоїти, але цьому горю не зарадиш. Двері трохи рипнули, та хто б це не був, почувши ридання, заходити не став.

***

Руки зі спиною досі палало від болю, трави, якими знахарка намастила рани, робили тільки гірше. Старенька була добра у лікуванні, але ніколи не славилася обережністю чи дбайливістю. Кошик із білизною впав на пісок біля річки, і дівчина, ледве скривившись від болю, почала полоскати речі. Рухи подразнювали рани, але діватися було нікуди. 

Після вчорашнього Чернава не сумнівалася, що зустрічі з господарем вод уникнути не вдасться, і так і сталося. Не минуло й кількох хвилин, як вона побачила голову чоловіка, яка ледь помітно здійнялася над гладдю води. Чернава подивилася на нього, трохи вагаючись, чи не втекти їй, але згодом мовчки продовжила прати одяг. Господар вод був цим незадоволений, але, з іншого боку, це навіть краще так легше затягнути дівку під воду. Білий силует усе ближче наближався до неї.

– Повернулася 

Промовив він із похмурою усмішкою. Чернава втомлено зітхнула і, не відводячи погляду від білизни, витягла з кошика залізну кочергу. Вона міцно встромила її в дно річки біля себе й продовжила полоскати одяг. Цього разу дівчина побоялася прийти лише з одним перснем для захисту, та й нігті вчора зломилися до крові.

– Не до тебе прийшла 

Господар вод розгублено насупив брови, але швидко взяв себе в руки. 

– Не годиться так із нареченим