Розділ 2

– Ждано, ну ти йдеш?

Дівчина роздратовано шикнула, коли чорнильна пляма впала на грубуватий папір. Ждана взяла листа до рук і ще раз пробіглася по тексту.

– Зараз, – відповіла вона, чуючи кроки подруги за спиною. Та зацікавлено читала листа, стоячи позаду.

– Немає в тобі душі. А раптом щось сталося, і він не зміг написати?

– Минув уже майже рік. Якби захотів, сам би голуба надресирував, щоб той по-людськи все начирикав. Я не збираюся сидіти біля вікна і чекати його.

– Гаразд, але це все потім. Ходімо швидше, я вже зачекалась тебе.

Ждана згорнула листа і кинула його до скрині.

– От і правильно, пішли, пішли!

Ясна взяла темноволосу подругу під руку й потягла на вулицю, так, що та ледве встигла накинути хустку на плечі.

– Та погоди ж ти! – роздратовано фыркнула Ждана, наздоганяючи подругу.

Сонце тільки починало хилитися до заходу, а на вулиці вже було гамірно. Багато хто зібрався біля річки, де лише починали розпалювати вогнища. Подруги ж поки вирушили до лазні.

Стеля була низькою, тож двоє дівчат увійшли, пригнувшись, і сіли на лаву. Лазню освітлювала лише одна невеличка свічка.

– Ну, принесла? 

Запитала Ждана в передчутті. Ясна хитро всміхнулася і витягла з кишені, прив’язаної до поясу, невеличке люстерко. На люстерку ворожити було небезпечно якщо побачиш у відображенні свого судженого, нічого вже не змінити.

– Давай! 

Прошепотіла вона й простягла руки, але Ясна відсмикнула дзеркальце.

– Ще чого! Дай мені першій – я й так тебе чекала.

Сперечатися з цим було важко, тож Ждана поступилася. Дівчата запалили другу свічку і поставили їх по обидва боки люстерка.

– Мій суджений, мій милий, де ти живеш? Де ти блукаєш? У дзеркалі з’явися, озовися...

– шепотіла світловолоса, вдивляючись у відображення. Ждана мовчала – говорити могла лише ворожка, а самій Ясні було небезпечно озиратись чи відволікатися, так і нечисть може причепитись. Вона довго вдивлялася в дзеркальну глибину, поки нарешті не прошепотіла:

– Що виплило – втопнись, що привиділось – забудься.

Лазня занурилася в тишу, яку першою порушила нетерпляча Ждана:

– Ну що, кого побачила?

Вона з цікавістю вдивлялася в обличчя подруги і на дзеркало.

– Та не знаю… Чиясь рука була на плечі, а от обличчя не встигла розгледіти.

Очі Ждани блиснули, а руки з нетерпінням потяглися до люстерка.

– Тепер я!

– Зажди… Може, не варто? Жених твій не подавався, раптом помер, від нечистої ж не відкараскаєшся…

– Ой, скажеш теж! Може, когось іншого знайшов. Та й не жених він мені тільки обіцяти й умів. Давай, давай, одсядь!

Ясна слухняно відсунулась. Темноволоса дівчина поглянула в невеличке дзеркальце, тихо повторюючи ті самі слова. Спершу нічого не змінювалося, она вже й думала завершити ворожіння, коли щось ледь помітно майнуло. Дівчина не була певна, чи це її уява, чи справді обряд спрацював.

Але ні, не накрутила себе. За її спиною з’явився силует, і за ним було важко розгледіти, хто це. Ждана вдивлялась у темряву відображення, але там вже нікого не було. Силует щез, та раптом з’явився знову різко, мов із порожнечі, просто за її спиною. Ждана відчула гаряче дихання на своїй шиї й з криком озирнулась. Дзеркальце вислизнуло з рук і з дзенькотом розбилося.

Ясна скрикнула зі страху, а Ждана не могла відірвати погляду від порожньої лазні, відчула нутром, що вона не сама. Отямившись, вона опустила очі й почала збирати уламки, але в одному з них знову побачила силует за своєю спиною. З криком вона викинула скло з рук і вибігла з дерев’яної лазні.

– Стій! – вигукнула Ясна і кинулася за нею, а розбите дзеркальце так і залишилось лежати в темних стінах лазні.

***

На Купала Ждана так і не пішла. Сон тієї ночі не приходив до неї, У кожному кутку їй ввижалися постаті зі страху. Усе, чого вона чекала,  це кінця жахливої ночі. Коли завершиться Івана Купала, ослабнуть і духи, підуть. Ця думка її тримала, хоча Ждана й розуміла, раз до неї причепилася нечиста сила, так просто не полишить.

Ранковий туман розвіяв нічні страхи. Ждана йшла босоніж по траві, виганяючи кіз у поле. Заснути їй вдалося лише під ранок, ноги ледь не підкошувалися від утоми, але прохолодне повітря трохи бадьорило. Коли повернулася – хата була порожня: батьки та сестра на сінокосі, а дім залишився на ній. Дівчина взялася до справ: вимела хату і почала місити тісто. У хаті було тихо, та вона ніяк не могла позбутися відчуття, що не сама тут. Розтоплена піч пекла гірше за тривожні думки готувати влітку завжди було важко, а що буде, коли сонце ще дужче припікатиме. Ждана підв’язала спідницю вище і розв’язала зав’язки на комірі, щоб хоч трохи охолонути, поки ходила хатою. Лише холодна підлога під босими ногами приємно остуджувала.

Поставивши хліб випікатися, вона взялася чистити стіл для овочів, як раптом на шиї відчула до болю знайоме гаряче дихання.

– Сумувала?

Ждана з криком озирнулася, але за спиною нікого не було. Вона знала цей низький голос. Але ж не міг дух...

– Не чекала, хіба? А я думав чекаєш. Обіцяла ж.

Ждана знову озирнулася – голос звучав просто біля вуха, але як би вона не оберталася й не оглядала кожен куток кімнати, нікого не було.

– А я ж обіцяв повернутись…

Дівчина ще раз повернулась на звук, і цього разу перед нею постав той, кого вона знала ближче за всіх у селі. Кого чекала, хоч уже й зневірилася. Ратен. Ждана затамувала подих, не вірячи власним очам. Він не був живим. Очі стали тьмяними, як молоко, волосся ніби пливло за його недбалими кроками хатою.

– Рат…

Прошепотіла вона, не вірячи. Вона вже була готова забути його і змогла б, переконавши себе, що він забув її після від’їзду до міста. Але вона не хотіла вірити, що він помер. Лише мертвий міг після ворожіння прив’язатися духом.

Двері хати розчахнулися, і всередину обережно зайшла її сестра.