Розділ 1

Чорноволоса дівчина йшла додому, загнавши всю худобу в хлів. Уже смеркалося, та літній вечір не затьмарився прохолодою й залишався теплим. Вона втомлено сіла на лаву, спостерігаючи, як до її хати підходив чоловік, священник. Він був худий і високий, як і Чорнава, хоч і не був її батьком, ззовні вони були схожі, у обох хворобливо бліда шкіра, що згорала від найменшого сонця, гострі риси обличчя, а його чорне волосся вже почала брати сивина.

– Батьку, – привітала вона його, не встаючи з лави.

– Мира вдома?

Чорнава зітхнула, коротко кивнувши.

–  Вдома.

–  Щоб сьогодні з дому не виходили, – сказав він спокійно, але твердо.
Чорнава знову мовчки кивнула й зайшла за ним у хату, досі боса,  шкода було за літо взуття стоптати. Мирослава зіскочила з холодної глиняної печі. Влітку часто готували надворі, тож білі глиняні стіни хати тримали прохолоду.

На білявій дівчині була тільки біла сорочка трохи нижче колін, волосся розпущене, ані плахти, ані поневи поверх не було, хоч спати ще ніхто не збирався. Мирослава, здається, хотіла щось сказати з натхненним виглядом, але її перебив батько.

– Що це за вигляд?
Вона трохи знітилася.
– Та це ж... Купала сьогодні.
– Господи небесний, вам що, тих дівчат у вирі мало?
– До чого тут русалки? Ми ж просто... погадати хочемо, поплавати.
– Не для благочестивих купальська ніч, а для тих, хто з нечистим водиться! Ще й у подолі принесете потім дочекалися папороті! Дома залишаєтесь, я сказав!

Мирослава пробувала сперечатися з батьком, поки Чорнава мовчки за цим спостерігала навряд чи вона очікувала інших слів. Їхній батько був побожним, і на відміну від інших, язичницьких свят не визнавав. Сперечатися з ним дівчина й не збиралася, давно вже зрозуміла, якщо він щось вирішив, то жодні суперечки не допоможуть, тільки сили заберуть. Поки батько з донькою сперечалися, вона дістала сушене насіння гарбуза й вийшла у двір, посидіти на лаві.

– А ти куди подалася!
– Тут я. Тут і буду, – холодно відповіла донька й сіла на лаву з товстих дерев'яних брусків відразу за плетеним тином.

Мимо проходила дівчина, що кинула погляд на хату, з якої долинав галас.
– Сидиш?
Ясна підійшла й сіла на лаву поряд.
– Ну сиджу.

Чорнава насипала їй жменю насіння, слухаючи суперечку священника з донькою з хати. Ясна скривилася.
– Знову скаженіє?
– А як же.
– То ти не прийдеш уночі?
– Прийду, – так само холодно й беземоційно відповіла чорноволоса, ніби не чула батькових криків.
– Та він же...
– Перебіситься. Я ж не з подолом, і нічого, та й хто сказав, що він дізнається.

Ясна єхидно всміхнулася, Чорнава відповіла їй ледь помітною усмішкою.

***

Ніч настала швидко. Залізши на горище, Чорнава лягла поряд із сестрою. Сіно неприємно кололося, тому вона підклала під себе широку хустку.
Під дахом було свіжо. Мирослава роздратовано поглянула на сестру й невдоволено буркнула
– Твоя взяла.
– Знаю. Ти справді думала, що він тебе відпустить? – напівшепотом спитала Чорнава, щоби батько внизу не почув.
– Та все, все, годі, зрозуміла я, – ображено мовила дівчина й порилася в сіні, витягуючи звідти свіжу довгу траву й зірвані квіти.
– Ось, нарвала всього.

Чорнава взяла своє за суперечку, не любила вона збирати трави, бо й так справ було досить, тож тинятися полями у рідкісні хвилини відпочинку не хотілося. Сестра ж часто там пропадала. Недбалими рухами вона скручувала травинки в страшненький віночок.

– Та не так! – прошепотіла обурено сестра.
– Відчепись, і так згодиться, – шикнула Чернава.

Мира довго намагалася навчити сестру плести вінки, але попри тонкі й акуратні пальці Чернави, нічого доброго з того не виходило, вишивка була недбалою, вінки розсипалися. Тож вона наспіх сплела щось, аби тільки трималося. Мира дістала з-під сіна свій вінок,  повна протилежність Чернавиному гілочки калини з барвінком на кохання, полин від русалок і злих духів, що цієї ночі були особливо сильними.

– Батько казав, що до тебе скоро свати приїдуть, – прошепотіла Мира, вкладаючи барвінок у руки Чернаві.
– Нащо воно мені.
– На щастя.
– Хіба думаєш, що я й цих не прожену? – обурено вигукнула Чернава. Але сестра лише лагідно всміхнулася і зазирнула вниз, перевіряючи, чи спить батько.

Чернава зітхнула й вплела барвінок у свій вінок. Тим гірше, якщо духи побачать ї вінок, подумають, що це невдалий оберіг і, може, відступляться.

– Ходімо, – шикнула Мира, але Чернава зупинила її.
– Та ж він двері замкнув.
Мира з хитрою усмішкою похитала ключами в руці.
– Я просила сина коваля зробити другі, – прошепотіла вона.

Чернава зітхнула. Вона добре знала сестру, тому це її не здивувало. Босоніж, у самих лише білих сорочках, сестри тихо спустилися на холодну, притрушену соломою долівку. Батько лежав на печі й не чув, як доньки тікають. Сон у нього завжди був міцний. Вони тихцем вибігли на вулицю, і, щойно минули хвіртку, Мира захихотіла. Не вперше вони тікали, але кожного разу серце стискалося від страху, а раптом помітить. Хоча Чернаву ця думка лякала менше, покарає, ну то й що, мені не вперше. Нелюбій доньці завжди діставалося найбільш, тож вона навчилася мовчати й тікати тихо.

– Косу розплети, – нагадала Мира.
Чернава зам’ялася, забувши про це. Стрічку з коси не мала куди подіти, тож вона похапцем обв’язала нею свій вінок.

Берег річки був усе ближче. Велике багаття вже давно палахкотіло, купатися ще було зарано. Полум’я поривалося в небо, освітлюючи галявину. Звична тиша ночі змінилася сміхом і дзвінкими дівочими голосами. Менші вогнища теж уже розпалили. Хтось стрибав наодинці, але більшість парами, тримаючись за руки. Ох, і сварок буде зранку в тих, хто не втримався за руки під час стрибка.

Квіти вплітали у розпущене волосся дівчата, хто з вінками, а хто вже подарував їх тому, кого вподобав. Хлопці, які отримали вінки, ходили самовдоволені. Мира потягнула сестру за руку:
– Ходімо, ходімо! – прошепотіла вона, й Чернава рушила слідом.