Розділ 16

Ларисо

Ми тупцюємо перед нашим класом в очікуванні початку уроків.

- Павла знову немає. Сьогодні третій день, як він не з'являється до школи, - я стою серед компанії хлопчиків, трохи віддалік від загальної маси однокласників, але розрізняю чийсь писклявий дівочий голосок, що лунає здалеку. Озираюся в пошуках його носія. Зрозуміло. Ну звісно, хто може ще так потурбуватися про хлопця, як не Аня. Вона спілкується з подругами, вважаючи за необхідне при цьому звернути їхню увагу на відсутність нашого однокласника. Дівчина схоже продовжує марити хлопцем. Я криво посміхаюся, подумки дійшовши висновку про нахили своєї однокласниці.

- Та він просто проспав і спізнюється, - я, на правах всезнайки, відгукуюся на її репліку. Не можу пропустити випадок, щоб не вставити свої п'ять копійок і не перебити загальну увагу з її персони на свою.

- Я його не бачив справді вже три дні, - приєднується Никифор. - На дзвінки не відповідає. Я йому дзвонив кілька разів, телефон вимкнений. От чортівня, несе мені обіцяні диски вже три дні. Пообіцяв і, як у воду канув.

- Ну так, минуло вже три дні, як він на зустріч нашу не прийшов, не спромігшись попередити, що і як, - заявляє Фелікс. - Я теж йому телефонував неодноразово і безрезультатно.

- Так, а хтось у курсі, де в нас Павло? -запитує Артур гучно на весь коридор.

Усім відомо, що в Павла взагалі розвинене загострене почуття відповідальності і не в його звичці пропускати заняття. Тим паче напередодні випускних іспитів. Тому дуже дивно, що його немає в школі і ніхто з однокласників не володіє хоча б якоюсь інформацією про причину його відсутності. 

За такого розкладу це може означати тільки одне - з хлопцем сталося щось неординарне.

- Ніхто не знає? - обводить очима присутніх у коридорі однокласників Артур. - Нікому він не дзвонив? 

- Ні, мені не дзвонив Павло, - лунають голоси з усіх боків. - І мені теж. Ви ж із ним корефаните, вам і карти в руки.

Артур переводить допитливий погляд на мене і якийсь час мовчки чекає моєї реакції. Я ж, уловлюючи його німе запитання, що зависає в повітрі, тільки здивовано знизую плечима. Нічого нового і конкретного я повідомити не можу.

-  Так зрозуміло, що нічого не зрозуміло. Треба йти до вчительської, може класна щось знає і зможе пролити світло на долю нашого друга, - Артур кидає свої речі під стіною класу і вирушає добувати інформацію.

- Я з тобою, - якийсь внутрішній посил змушує мене проявити ініціативу і підштовхує приєднатися до Артура, чия спина вже маячить у кінці коридору.

- Підемо разом, - я наздоганяю хлопця і приєднуюся до його місії в пошуках свіжих новин.

- Діти, чому ви досі не в класі? - Неллі Вікторівна, побачивши нас з Артуром на порозі вчительської, звертається до нас зі здивованим запитанням. - З хвилини на хвилину продзвенить дзвінок на урок. - Додає вона з докором.

- Ми встигнемо, не хвилюйтеся, за секунду добіжимо до класу і займемо свої парти, - Артур пускається в розлогі обіцянки перед класною керівницею.

- Ми хотіли запитати, можливо, вам відомо щось про Павла, він третій день не відвідує школу і нікому невідомо, що з ним, - я перебиваю хлопця, прагнучи якнайшвидше повідомити вчителеві справжню причину нашого візиту до вчительської.

- Павло не буде більше відвідувати гімназію, - вона категорично підтискає губи. - Для мене самої все це так неочікувано і покрито таємницею. Зі слів директора, прийшли люди, уповноважені нотаріально і забрали його документи в секретаря, - Неллі Вікторівна повідомляє нам приголомшливу новину. - Дуже сумно все це, тим паче, що вкрите мороком невідомості, - додає вона, дивлячись на наші обличчя, що поступово витягуються в подиві.

- Ну й поворот! Коли це сталося? - Артур, не в силах стримувати емоції, уточнює подробиці події.

- Два дні тому, може три, - відповідає вчителька.

- Ну ми тоді підемо, - Артур розвертається і тягне мене за собою слідувати на урок.

- Тобто, все збігається. Три дні тому він не прийшов на нашу сходку, про яку домовлялися заздалегідь, і приблизно в цей самий час або вранці наступного дня хтось забрав його документи з гімназії, - Артур хмуриться, намагаючись зіставити події, пов'язані з Павлом.

- Треба терміново йти до нього додому. Це єдине, що може допомогти нам дізнатися, що з хлопцем насправді і чому він так різко залишив гімназію, - я висловлюю свою думку, поки ми з Артуром прямуємо до нашого кабінету.

- Слухай на тлі того, що залишилося зовсім небагато часу до закінчення занять і випускного, це взагалі сприймається, як щось фантастичне. Ти маєш рацію, після уроків підемо до Павла додому. Треба ж десь шукати кінці, якщо тільки... - хлопець хапає мене за руку і зупиняє, починаючи буквально буравити мене очима, - а ти... точно нічого не знаєш? Чи не результат це твоїх чергових вивертів?

- Ти збожеволів? Відпусти мене, я тут ні до чого! - я ображено вириваю руку з його хватки і кручу пальцем біля скроні, щоб показати моє справжнє ставлення до його безглуздого припущення.

От же фантазер! Павло наш спільний друг із першого класу гімназії. Уявити причину його раптового вихіда з гімназіїї вже на самому  фініші здобуття освіти в ії стінах, не маючи натяку на подробиці - нездійсненне завдання. А вже тим паче зрозуміти і прийняти, те що він зробив це за кілька місяців до закінчення школи. От як тут можна сперечатися про те, що хлопчаки такі непередбачувані? Якщо навіть Павло, який, як щойно вимите кристальне скельце, прозорий у своїх вчинках і думках, який із нами пліч-о-пліч усі ці довгі десять років, Павло, таємниці якого ми всі знаємо не гірше за свої особисті, виявився здатним на такий фортель. 

Це що ж виходить, що тепер ніхто не буде за мною таємно слідувати по п'ятах і дивитися на мене закоханими очима. Хм, ось воно що! Але ж мені буде дуже не вистачати його ненав'язливої, скромної уваги, якою він підлесливо оточив мене і до якої я вже встигла звикнути настільки, що вважаю це буденним і само собою зрозумілим фактом.