Розділ 15

Павло

- Павло! Синку, тобі потрібно переїхати до батька, - мама підтискає губи, беручи у свої маленькі, ніжні руки мою долоню.

- Що? - я здригаюся від несподіванки її пропозиції, недовірливо дивлячись на неї. - До цього зрадника? Ти пожартувала зараз? - Перепитую, піднімаючи брову в подиві. 

- Я цілком серйозно, Павло. Я не можу тобі всього розповісти, оскільки сама не знаю достеменно що до чого. Але під загрозою твоє життя. Так він сказав. Тому твій тато вимагає твого термінового переїзду до нього, - вона говорить чітко й наполегливо, а її слова лунають у мене в голові глухим відлунням, намагаючись пробитися до моєї свідомості.

 - У мене немає ні найменшого бажання бачити ні його самого, ні його нинішнє оточення, з ким він там живе, заради кого він нас покинув свого часу, - я різко схоплююся з місця і прямую до шафи зі своїми речами, абсолютно не зважаючи на те, що вона говорить.

- Ти багато чого не знаєш і навряд чи відразу зможеш зрозуміти. Але вам доведеться спілкуватися, - вона тінню слідує за мною. 

- Мені час збиратися на зустріч із друзями, - мені вдається відновити спокійний тон, незважаючи на те що всередині вирує ураган пристрастей. Пече, плавиться від люті, що заполоняє груди. Вухам своїм не вірю. Як у них усе просто: ти, синку, поживи без мене, поки я буду насолоджуватися життям далеко, потім бац, ну-ка, синку, підійди сюди, ти мені потрібен. Типу, стій там, іди сюди. - А яке в нього є право розпоряджатися моїм життям і вказувати, де і з ким мені жити? - я повертаюся до мами із запитанням і вивчаю її сумне обличчя. Мені це здається чи вона дійсно дуже гостро реагує на найменший шум за вікном або за межами нашої квартири. Дивлюся, як мама підходить до вікна, вдивляючись у те, що відбувається внизу, на території нашого двору. Вона навперемінки звертає свій погляд то на вулицю, то на мене, не перестаючи брати участь у нашій дискусії. Весь її вигляд свідчить про неймовірну тривогу, що охопила її цілком. Я це нутром відчуваю. Не пам'ятаю, щоб мені доводилося бачити маму в такому стані. Суміш крайньої розгубленості і глибокої заклопотаності не сходить з її обличчя. 

- Він ніколи не забував про тебе. Усе життя підтримував нас. Я не могла тобі розкрити всю правду про нього, тому що... тому що тато заборонив мені. Обставини розлучили нас. Не суди його суворо, прошу тебе, він, зрештою, твій рідний батько, - мама благально заглядає в мої очі. Я ж їх відвертаю, не в силах бачити, як вона болісно викручується у спробі достукатися до моєї свідомості. Те, що відомо їй, не підвладне поки що моєму розумінню.

- Якщо ти йому пробачила зраду, це не означає, що я маю змінити своє ставлення до нього. Хто він мені? Чужий чоловік, який брав участь колись у моєму зачатті й усе. Та на фіг він мені здався з його примхою наблизити до своєї царственої персони. Він для мене нуль без палички або з паличкою, як буде завгодно.  Що будь-який мужик на вулиці, що мій рідний татко, яка різниця, - я з гнівом грюкаю дверима шафи, діставши попередньо свій светр.

- Прийде час і ти дізнаєшся правду. Зрозумій, це довга розмова, а зараз не до цього. Дорога кожна хвилина. На кону твоє життя. Хоча б той факт, що він піклується про збереження твого життя, має тебе напоумити і змінити твоє ставлення до нього, - мама розправляє на мені светр, який я намагаюся натягнути на себе похапцем. Я бачу, як вона нервує, судячи з її тремтячих пальців на собі, не менше за мене.  

- Вибач, мамо, але на відміну від тебе, я не вмію так легко прощати зраду. Так ти мене виховала, - я прямую в коридор. 

- Вам потрібно все обговорити. Упевнена, і ти, і твій тато, ви зможете знайти спільну мову, - мама продовжує переслідувати мене, супроводжуючи квартирою.

- Та я з ним і розмовляти не стану, нехай навіть не сподівається, і, знаєш що, передай йому - нехай краще взагалі тримається від мене подалі, а то я можу не стриматися і принаймні напхати йому, - у мене вириваються гнівні слова, і я одразу ж починаю соромитися перед нею за надмірну емоційність. Моя улюблена мама жодним чином не заслужила бути свідком подібної агресії з мого боку. Не знаю іншого способу, як реабілітувати себе в її очах, я нахиляюся і цьомаю її в щоку...

- Буду пізно, - кидаю наостанок уже перед виходом із квартири, відчинивши вхідні двері. Її сумний погляд, спрямований мені в спину, я відчуваю душею. Краще б я всього цього не бачив. Ніколи. Краще б мама не заводила зі мною цю розмову. Краще б у мене взагалі батька не було. Шалені думки обганяють одна одну всередині моєї зануреної в хаос голови.

Стрімко спускаюся сходами, продовжуючи перемелювати подумки почуте від матері. Залишаю нашу парадну і насамперед звертаю погляд на два автомобілі, припарковані нехарактерно для наших сусідів-автовласників - упритул до клумби з квітами під стінами будівлі. Побіжно кидаю погляд у їхній бік, маючи намір пройти повз них, але несподівано зупиняюся, коли розумію, що одна з них починає рух і перегороджує мені дорогу, а з другої виходять двоє чоловіків значного розміру.

Я продовжую рух уперед, сподіваючись якнайшвидше оминути цих підозрілих індивідуумів, але, варто мені порівнятися з автомобілем, як чоловіки перегороджують мені шлях, немов стіна. Тільки тоді я розумію, що вони по мою душу. Я нервово ковтаю від хвилювання і плутанини, що коїться навколо, стискаючи кулаки в кишенях куртки.

- Вибачте, дайте пройти, - я хапаюся за останній шанс і роблю різкий випад тілом убік, намагаючись оминути перешкоду на своєму шляху. Безрезультатно. Наважники на свободу мого пересування реагують блискавично, майстерно запобігши будь-яким моїм рухам.

- У чому справа? - цілком закономірне запитання виривається з моїх вуст одночасно з тим, що я піднімаю очі до вікон квартир нашого будинку в надії, що хтось є свідком того, що відбувається. Свідомість в одну мить розбиває мої надії на осяжність драматично-кримінальної сцени, коли очі мої впираються в непроглядну гущу зелених насаджень. Так, мабуть, усе продумано до дрібних деталей і місце вибрано не випадково - встигаю зазначити про себе. Подальші події розвиваються без найменшого мого опору.