Розділ 13

Ларисо

- Як справи, ботаніхо? - я намагаюся надати своїм словам такого тону, щоб вони звучали якомога принизливіше і на підтвердження цього вмощуюся своїм тухісом просто на її парту, перед самим її носом. Усім своїм виглядом показую виняткову зневагу, щоб збити з Царенка пиху. Цю вискочку слід давно вже й безповоротно поставити на місце.

- Все добре, - вона піднімає свої невинні очінятка від підручника з абсолютно незворушним виглядом. І дивиться якось повз, крізь мене. Звідки в ній стільки спокою? Або вона тупа зовсім, не розуміє, що зі мною жарти погані, або це я далека від правильної оцінки ситуації.

- Як вечір учора провела? Де була? - починаю здалеку, хоча сто років вона мені снилася зі своїми подробицями про життя.

- З яких це пір у тебе з'явився інтерес до  проведення мною вільного часу? Вдома була, - Поліна так байдуже знизує плечима, що мене це коробить і починає по-справжньому заводити.

- Одна? А Фелікс? Його що з тобою не було? А, ну так... Він же був зайнятий, - я вмикаю всю свою єхидність і стискаю щелепи до скрипу зубів, згадуючи всі подробиці мого вчорашнього  спілкування з Феліксом.

- А мені що до цього? - вона незворушно продовжує займатися своїми особистими справами. Усім своїм виглядом показує повний ігнор до моїх слів. 

Я мало не задихаюся від злості. Мені треба вивести її з рівноваги і змусити скаженіти від обурення, а вона не реагує ні на мій тон, ні на мої слова. Як об стінку горохом. Я роблю розворот тулубом і ніби ненароком зачіпаю її непоказний рюкзак, що лежить на парті. Він із шумом падає на підлогу і звідти вилітають зошити, підручники, ручки і всяка подібна канцелярщина. Це все її «багатство» розлітається мало не наполовину класу.

- Ах як шкода! Усе впало, - я спостерігаю за її реакцією і прикидаюся, що шкодую про свою незграбність.

Ну, нарешті! Справа зрушується з мертвої точки. Вона починає ворушитися. Царенко робить спробу встати, піднімаючи голову в німому питанні. Але в очах, як і раніше, відсутній натяк на страх, який мені так хочеться застовпити в її свідомості. Матюхіна затискає її з боку протилежного тому, де я стою, і вона плюхається назад. У результаті її нога некеровано ковзає вперед і вона, невдало приземлившись на парту, б'ється об парту ззаду... Та так, що навіть безглузді білі банти на її маківці тремтять ще деякий час. 

- Підніми мої речі й поклади на місце, - дівчисько не усвідомлює, з ким розмовляє, і сміє мені вказувати. Ну і ну! От же фіфа.

- Ха, тобі треба твоє барахло, ти й збирай, - я незворушно поводжу плечима, не зрушуючи з місця.

За різкою зміною виразу обличчя Матюхіної, яка стоїть обличчям до вхідних дверей до нашого класного кабінету, розумію, що до нас хтось наближається, і, судячи з того, що воно в неї стає кисільно запобігливим, мені не важко здогадатися, хто саме підходить до нас із боку моєї спини. Такий ефект остовпіння і раптового помутніння розуму в даній ситуації може викликати тільки він, головний персонаж драми що розігрується всередині нашої трійці - Фелікс.  

У мене вже майже готовий зірватися з язика черговий агресивний випад у бік окупованої нами з усіх боків Царенко, як розумію, що краще мені притримати язик за зубами, і я стримуюся. В очах Фелікса я маю бути на висоті - сама благодушність і лагідність.  Розвертаюся і виявляється, що так і є. Фелікс мовчки стоїть за моєю спиною, збентежено оглядаючи поле битви. 

Його глузливі очі вмить темніють і стають схожими на непроглядну чорну безодню. Як же він притягує мене, аж дух захоплює. Мене аж пересмикує всю. Ось тільки, у світлі останніх подій, поява його мене не особливо тішить. Радше напружує і я не знаю куди мені подітися.

- А-ха-ха, привіт, - Матюхіна вся перевтілюється і намагається поле бою переформатувати в невинні посиденьки однокласниць.

- Привіт, - у відповідь звучить його глухий бас. Бачу, як він не знає, як підступитися до свого місця за партою поруч із Поліною. Я відчуваю його неголосний подих і надзвичайно привабливі нотки чоловічого запаху, коли він, оминаючи мене, вмощується на своє місце. Я мовчки звільняю йому прохід і опускаю обличчя, щоб приховати прилив крові до нього. Матюхіна також, як і я, зрозумівши всю безглуздість подальшого нависання над Поліною, відсторонюється і непомітно задкує, подалі від її парти.

- Що за смерч пронісся нашими рядами? - Павло, увійшовши до класу, різко гальмує перед розкиданими на підлозі посередині кабінету предметами з рюкзака Царенко, ледь не наступивши на них. Перерва добігає кінця і наші однокласники починають поступово підтягуватися до класу.

- Стійте, треба спочатку прибрати, - він руками перегороджує шлях друзям, які йшли за ним, і зупиняє їх на півдорозі. Він починає збирати з підлоги ручки, гумки та іншу нісенітницю, а Поліна, отримавши можливість встати зі свого місця, приєднується до нього. 

Ми з Матюхіною стикаємося поглядами пониклих, бездарних лузерів. А так добре все починалося і начебто нічого не віщувало нашого фіаско... 

Триватиме урок і я немов на голках сиджу. Мене кидає то в жар то в холод. Нерви на межі своєї натягнутості, як струни скрипки після налаштування педантичним майстром. Раз у раз погляд мій притягує ця солодка парочка через ряд від мого. Я бачу, як вони мило воркують, сидячи пліч-о-пліч, коли вчитель захоплюється поясненням нового матеріалу і, як Фелікс кидає на неї велелюбні погляди, коли вона відволікається до свого зошита. Така непоказна, ця Поліна. Сама сірість і простота. Ну що він до неї прилип! Не повірю, що знайдеться хоч одна людина, яка скаже, що вона хоч чимось краща за мене. На її місці, під його ласкавим поглядом , за всіма писаними і неписаними законами повинна бути я. Це ж так елементарно - він найкрасивіший хлопець школи і я визнана красуня серед старших класів. Дурневі зрозуміло, що ми під стать один одному. Ми ідеальна пара. Чому ж тоді вона, ця пихата Поліна зайняла місце, яке по праву належить мені? І де ж справедливість?