Розділ 11

Ларисо

- Додому разом підемо? - запитує Павло, підійшовши до нас із дівчатами на перерві.

Деякий час панує пауза. Однокласниці спантеличено переглядаються між собою.

- Зустрінемося біля роздягальні, після уроків, - я розгублено відповідаю хлопцеві. Не відразу виходить збагнути, що його запитання адресоване мені, і обводжу дівчат, які стоять поруч, здивованим поглядом.

- Хтось із нас йому безумовно подобається, - заявляє Катя, коли Павло, дочекавшись моєї відповіді, розвертається на сто вісімдесят градусів і залишає нашу компанію. Її очі при цьому стають удвічі більшими за звичайні.

- Ти так думаєш? - здивовано запитує Аня.

- Спустися на землю, - жорстко рекомендує їй Матюхіна.

Аня ображено опускає голову і дивиться під ноги:

- Я і так на землі...

Ми всі, без винятку, починаємо реготати.

- Ой, не можу! Ти подивися на неї! - Матюхіна штовхає мене ліктем у бік. - Вона ж нічого не помічає!

- Чому це? Я все помічаю. - Аня знизує плечима.

Катя відмахується від неї й інтригуюче повертається до мене:

- Як думаєш, на кого він запав?

- Чому ти вирішила, що він запав? - заперечую я, ловлячи на собі пильні погляди подруг. - Так, ходить навкруги. Каже, що по дорозі.

- Та годі! - вигукує Катя. - Хлопці ніколи просто так нічого не роблять.

- Звідки ти знаєш?

- Знаю...

- Дівчата, годі вам, досить сваритися, ми ж подруги, не вистачало ще, щоб ми сварилися через хлопців... - Матюхіна вмикає арбітра.

- Звичайно... я не розумію, ти надулася на мене, до того ж ні з того, ні з сього, - я звертаюся до Ані.

- Ха, вона ще й дивується! - перебиває вона мене. - Відбила в мене Павла і вдає з себе невинність! - раптово вибухає дівчина.

Я просто починаю задихатися від обурення, але вчасно зупиняюся, так можна дуже далеко зайти і наговорити зайвого. Тож я через силу посміхаюся подрузі і кажу:

- Аню, схаменися! Я не відбивала в тебе Павла. Та я... палець об палець не вдарила для цього!

- Правда?! - Аня широко розплющує очі. - Не відбивала?! А як же це називається? - вона обводить простір навколо себе руками і я розумію, що ще трохи і вона розплачеться.

- Що? - перепитую я.

- Як це - що? - обурюється дівчина. - Ти строїла йому оченята, кокетувала за моєю спиною, базікала з ним, мені навіть рота не давала розкрити! У підсумку, звісно, він на тебе повівся! - вона надуває ображено губки.

Ось це так! Вона мене просто вражає у-пень! Нічого такого в мене і в думках не було! Я могла б поклястися! Але я стримуюся.  Інакше можу видати свою  таємницю, в якій я зізналася тільки своїй найближчій подрузі - Матюхіній, що об'єкт мого жадання - Фелікс, а не Павло. А воно так і рветься - «Потрібен мені твій Павло, як кобилі сідло! У мене Фелікс є».

 У мої плани не входить дзвонити на кожному розі про своє кохання, і я стримуюся. Я поки ще при здоровому глузді і виставляти на загальний огляд свою серцеву схильність, відкривати найпотаємніші секрети перед однокласницями не вважаю розумним. До певного часу, звісно. Настане той зоряний час, коли Фелікс впаде до моїх ніг, переможений моєю карколомною чарівністю. Ось тоді настане момент, коли можна буде заявляти про свою любов привселюдно. 

Поки ж, не добившись своєї мрії, треба діяти обережно і з розумом, щоб не сполохати щастя. Хлопці, вони ж такі непередбачувані!

- Чому про ваші стосунки з Павлом я дізнаюся чи не останньою?! - гарячкує Аня і я морщуся від її криків.

Однокласниця не на жарт розійшлася. Розверещалася на весь коридор перед нашим класом, битком набитим школярами, які очікують початку уроків.

- Тому що немає ніяких стосунків, - відповідаю дуже тихо, сподіваючись, що вона зрозуміє всю недоречність своєї гарячковості й стримає свій запал. - Ти б кричала поменше, - бурчу, обдаровуючи подругу нищівним поглядом.

- Значить, ви парочка?! - Аня тицяє в мене пальцем, ніби зробила відкриття рівня, не менш світового. У мене починають закрадатися сумніви з приводу її адекватності.

- Ми не зустрічаємося, недоумкувата. Стримай свої гормони, - буквально гарчу на неї. Не треба мати розуму аж понад голову, щоб зрозуміти, що вона небайдужа до хлопця. 

 Її збуджений стан привертає увагу підлітків. Як я і думала, наша перепалка стає надбанням розголосу однокласників. За час, що залишився до початку уроку, буквально кожен другий до мене підходить із запитанням: «А ви справді з Павлом зустрічаєтеся?» Хтось це робить із відвертим інтересом, хтось  єхидкувато, а хтось просто, щоб не відставати від усіх, увімкнувши мавпячий інстинкт. Знущання, не інакше. Як же хочеться заткнути їм роти! Навіть попри те, що для мене так природно перебувати в центрі уваги місцевої публіки. Але це не той випадок, коли вона може лестити моєму самолюбству.