Розділ 8

Павло

- Ой, поки що не знаю... - бубонить старенька у відповідь на моє запитання, чи може вона самостійно встати. 

Жінка випадково опиняється в полі мого зору, коли я проходжу внутрішніми дворами, слідуючи за Лорчиком на достатній дистанції, щоб залишатися нею непоміченим.

- Болить де-небудь? - я бачу, що постраждала залишається без руху і не робить спроб встати з місця.

- Усе гуде, - відгукується вона жалібно, - а де - не зрозумію.

- Нумо, проте спробуємо піднятися. Я вам допоможу.  Ви далеко живете?

Я витягую шию і стаю навшпиньки, сподіваючись побачити, як далеко Лариса встигла віддалитися від мене за той час, що я відволікся на літню жінку. А її вже й слід зник. У якому напрямку вона зараз іде, в який бік звернула? Простісінько, як лиз злизав. Час згаяно і наздоганяти її не має сенсу. Хіба що нишпорити безсистемно прилеглими вулицями цього району. Упустив Лорчика з кінцями.

- Н-ні... Тут, через дворик, - її надихає, що я пропоную їй свою допомогу і вона не самотня у своїй біді, та й минули перші хвилини стресу під час падіння . Вона насилу, але піднімається на ноги. І тут же скрикує від пронизливого гострого болю.

- 0-ох! - скрикує старенька, хапаючись за простягнуту мною руку допомоги.

- Болить? - стривожено запитую свою підопічну, схиляючись до неї нижче. - Ребра, бік?

- Бік, схоже... - крекче бабулька, - самою кісточкою вдарилася. Не дай боже, цей... тазостегновий суглоб зламала... - вона засмучено мотає головою.

- Може, вам «Швидку» викликати?

- І-і, милий, у нас тут один автомат на всю вулицю був, та й той хлопчаки зламали. Краще до дому дійти допоможи.

- Так у мене мобільний із собою,- пропоную я.

- Все одно не треба! - мона вперто наполягає. - Краще вдома помру, ніж у лікарні маятися...

- Навіщо вам помирати? - я обурююся. - Не годиться так себе налаштовувати на негатив. Давайте я зателефоную?

- Не треба! - продовжує впиратися хвора, але вже твердіше, ніж раніше. - Не люблю я ці лікарні. Мені б до дому рідного дотупотіти, а там і стіни допомагають. Дасть бог і одужаю. Мені головне на ноги піднятися. Може допоможеш? Чи поспішаєш кудись? Молоді, ви всі кудись поспішаєте!

- Ні-ні! Тепер я вже нікуди не поспішаю, - приречено зітхаю, - Ну, спробуємо ще раз. Зіпріться на мене і намагайтеся не ступати на ліву ногу...

З кректанням і оханьем, за моєї допомоги, жінці вдається добратися до початку сходів і не звалитися. 

- Ну, хапайтеся за руку!

- Не важко? - з побоюванням запитує бабуся, поки ми повільно прямуємо в бік її парадної. - Дай тобі бог здоров'я, внучок... - Он той - наш під'їзд... - пояснює бабуся, з обережністю наступаючи на ушкоджену ногу, а я дивлюся у напрямку її руки, керуючи нашим із нею обережним просуванням у бік її житла. - Ти хоч перепочинь! Ледь не бігом біжиш.

- Ось до під'їзду доведу вас, там і передихну. На який поверх до вас підніматися?

- Третій поверх. Ліфта немає, врахуй...

 Дуже повільно, але, слава богу, без пригод ми добираємося до її парадної. А тут і лавочка, просто перед вхідними дверима, як на замовлення, дай боже здоров'я людині, яка завбачливо її тут встановила свого часу. Тепер можна і перепочити, і вирішити, що далі робити. 

- Павло! Привіт! - голос, що пестить мій слух, лунає просто переді мною, поки я усаджую бабульку надійніше на лавці.

- Це твоя бабуся? - Лариса стоїть перед моїми очима, а я втрачаю дар мови від усвідомлення раптової удачі, що змилостивилася на мене і привітно тепер махає мені ручкою.

- Це випадкова знайома. Я не зміг пройти повз неї, коли побачив, що вона підвернула ногу і потребує сторонньої допомоги, - викладаю коханій дівчині все як на духу. - Нам залишається ще трохи до самої квартири дістатися. А квартира на третьому поверсі.

- Бабусю, так ваші рідні, вони вдома? - Лариса тут же бере на себе володіння ситуацією, що склалася.

- Немає в мене нікого. Одна я живу, - пригнічено зізнається постраждала жінка.

- А сусіди? Ви з цієї парадної? - жваво ставить запитання моя однокласниця.

- З цієї, а що толку, - зніяковіло відповідає жінка, кривлячись від болісного відчуття в нозі.

- Не беріть поганого в голову. Зараз я вам допомогу організую, - Лариса рішуче прямує до дверей парадної.

- Це твоя дівчина? - грайливо цікавиться випадково підібрана мною на дорозі старенька.

- Моя, звісно. Точніше, моя однокласниця, - я відповідаю з неймовірною гордістю, одразу ж подумки уявляючи, яким скарбом я володію в особі Лариси, нехай навіть і в результаті помилкового припущення сторонньої людини. Буквально відразу зупиняюся, розуміючи, що вводити в оману літню людину недобре і не робить мені честі.

- Ох і красуня! Ох і розумниця! Та й ти сам, теж їй до пари - і обличчям, і статтю вдався на славу. Пом'яни моє слово - бути вам разом, радіти і радувати ваших близьких, - не без  хитринки каже мені старенька. - Без обману.

- Ой, так. Лариса, вона, така, ...чудова, така, ...найкраща, - я червонію і гублюся перед нею, не в силах передати словами все позитивне ставлення до дівчини.

Ми відволікаємося на досить гучні звуки з боку парадної. З дверей з'являється ціла «кавалькада» представників чоловічої статі, як то кажуть, від малого до великого. Їх напевно чоловік сім. А ходу замикає Лорчик.

- Дивіться скільки в нас помічників, цілий полк охочих, - із самовдоволеним виглядом заявляє дівчина. - Ви не повірите. Це тільки з нижніх поверхів.

Чоловіки, хлопці і зовсім ще безвусі хлопчиська беруть «на абордаж» бабусю, свою сусідку, і починають її транспортувати до місця постійного проживання. А ми з Лорчиком залишаємося поза увагою, із задоволенням дивлячись услід процесії з порятунку постраждалої.

- Ти як тут опинився, Павло? - Лариса, примружившись, дивиться на мене.

- Випадково... До друга йшов і ось, не дійшов, - червонію від власної брехні, що зірвалася з моїх губ.