Розділ 7

Ларисо

Десь у глибині душі назріває справжній шторм. Місця собі не знаходжу в очікуванні Фелікса. Він має прийти до мене додому, щоб займатися математикою, в якій він справжній мастак. План мій дуже простий - Фелікс не посміє не відгукнутися на мій поклик про допомогу. 

Сталося, як я і думала - я попросила його підготувати мене до контрольної з алгебри і він, не замислюючись, погодився. А мені тільки це й треба. Я зможу побути з ним наодинці і вже тоді пущу в хід усі свої чарівні чари, щоб завоювати його симпатію.

Мені вже цілих сімнадцять років. За рік, як і всі мої однокласники, я залишу стіни гімназії та вирвуся на безкраї простори дорослого, повного вседозволеністі, життя. Ось тоді то й почнеться справжня житуха, а не це жалюгідне животіння в жорстких рамках обмежень.

 Велике кохання вразило мене в останній день літніх канікул, вразило раптово, як грім з ясного неба. Ніякого порівняння з моїми колишніми захопленнями. Уперше це всерйоз і моторошно хвилююче. 

Мій намір підняти рівень своєї репутації серед однокласників за допомогою показухи з демонстрацією особливих стосунків із найпривабливішим хлопцем нашого класу, Феліксом Павленком, обернувся для мене катастрофою. Спрацював ефект бумеранга. Я сама запустила цей, на перший погляд, безневинний процес, а тепер не знаю, як вибратися. 

Річ у тім, що спочатку я була впевнена, що Фелікс до мене небайдужий.  У мене не було жодної хвилини сумніву в цьому, оскільки між нами протягом усіх довгих років навчання в гімназії панували компанійські стосунки. І мені завжди здавалося, що я йому подобаюся, що він віддає мені перевагу перед іншими дівчатами. За фактом виявляється, що всі колишні прояви його уваги до мене - це тільки данина традиції, що усталилася серед нашої компашки найпросунуних серед учнів нашого класу. Реальність же вселяє в мене невпевненість, доводячи мало не до нервового розладу. Він сміє відвертатися від моїх обіймів і пестощів? Значить, я щось не так роблю, значить треба змінити тактику і методи. Він сам, дурник, не розуміє, яке випало на його долю щастя бути моїм обранцем.

Муки очікування перевищують всі мислимі межі. Я вже десять разів виглядала його з хвіртки, чи не йде він вулицею. Бігала від найбільшого дзеркала в нашому будинку, перевіряючи, чи гарна я, як і раніше, до воріт, неодноразово. Треба рухатися, щоб не збожеволіти. Сидіти, склавши руки за столом із розкладеними підручниками - збожеволіти можна. 

Наслання якесь, не інакше! Як же це виснажливо чекати і думати про одне й те саме - прийде, не прийде? Коли? Як це буде? Терпіння не вистачає.

- Привіт, - чую голос Фелікса. - Як справи? Захоплюєшся гімнастикою? - На обличчі його легка усмішка.

Занурившись в елементи аеробіки, в очікуванні настання моменту “Х”, я не почула дзвінка біля хвіртки з іншого боку ділянки. Закрити її я забула, коли вкотре бігала виглядати його, і Фелікс - увесь із себе красень, не вагаючись, відчинив її та увійшов.

 Орієнтуючись на звуки музики, він обійшов будинок і застиг посеред двору, здивований, якщо не приголомшений побаченим.

Змокла і червона, я в одязі, жодним чином не придатному для спортивних занять, з банданою, що з'їхала на половину обличчя, вся в реп'ях від рознесеного вітром копиці зібраної сухої трави неподалік, вся в пилу,  в оксамитовій спідниці з мереживними рюшами, інтенсивно розмахую руками і ногами в такт ритмічній музиці. 

Так, видовище не для людей зі слабкими нервами. Захоплена гімнастичними рухами під запальну музику, я випрямляюся перед черговим нахилом, піднімаю очі... і бачу перед собою предмет своїх страждань, на який так довго і в таких муках чекаю.

Якийсь час ми перебуваємо в застиглому стані. Я так, узагалі, заціпенілому. Я, не інакше, як жертва катаклізму, а переді мною красунчик,  якого я обожнюю.

Фелікс приходить до тями першим. Він іронічно піднімає брови, тупцює деякий час на місці і нарешті, наважується підійти до мене ближче.

Я ж наче закам'яніла, не одразу повіривши своїм очам у довгоочікуване щастя. Лише почувши до болю знайомий голос, я переконуюся, що це не галюцинація.

- Лорчик! Ау! Я невчасно?, - хлопець поблажливо усміхається.

- Боже!.. Фелікс! Я не очікувала, що ти так несподівано з'явишся, - я жахаюся і від свого стану, і від становища, в якому опинилася. Серце моє десь у п'ятах, у голові повний сумбур. - Проходь у будинок.

- Чудова погода, давай тут десь розташуємося, якщо можна, - хлопець озирається навкруги, шукаючи придатне місце для занять із математики. - І якщо в тебе, звісно, нічого не змінилося. Може в тебе інші плани?

- Ну що ти! У мене немає ніяких інших планів, я тільки на тебе і чекаю, - я метушливими рухами намагаюся привести до ладу одяг.

Ну до чого ж я невдачлива! Чому удача покидає мене щоразу, коли мені так потрібно виглядати перед Феліксом у бездоганному вигляді? Не інакше, шаманство якесь. Наче якась невідома сила позбавляє мене розсудливості.  Може, я приречена виглядати перед ним щоразу критинкою?

- Ну раз так, то давай займатися, покажи, з чим саме в тебе виникли труднощі, - хлопець налаштований серйозно і схиляє мене до того ж.

- Ах, так. Я все приготувала на столі в кімнаті, - я згадую про розкладені заздалегідь зошити та підручник.

Тільки тепер, почувши його голос, я починаю оговтуватися. Оглядаю свій одяг і мало не втрачаю дар мови, оцінюючи свій зовнішній вигляд і зрозумівши, яке жахливе враження справила на свого ненаглядного гостя. Не так я уявляла у своїх мріях момент довгоочікуваної зустрічі. Треба негайно переодягнутися, зачесатися, кудись його запросити, де б він усе це перечекав, якось згладити перше, м'яко кажучи, непривабливе враження, не вдарити обличчям у багнюку, прийняти гостя як слід, але насамперед - вгамувати тремтіння і клацання зубів. У мене голова йде обертом.

- Феліксе, давай так. Якщо ти не хочеш йти до хати, то я зараз принесу сюди свої зошити і підручник, а ти сідай і чекай на мене. Добре? - я вказую хлопцеві на альтанку в глибині двору. - Хочеш щось випити - чай чи сік? У мене є охолоджений томатний сік. Я можу тебе пригостити. - Я попереду, а він за мною прямуємо до альтанки. Раптом мене осіняє і я внутрішньо жахаюся, що він близько перебуває до мене, а туалетна вода, яку я нанесла на своє тіло, цілком імовірно, вже вивітрилася і від мене після аеробіки може пахнути чим завгодно, тільки не нею. Я зависаю деякий час, а потім різко шарахаюся назад і всією масою свого тіла наступаю на ногу Фелікса, який слідує за мною по п'ятах.