Розділ 6

Павло

– Синку, з тобою все гаразд? – у дверях ванної кімнати з'являється фігура мами. Напевно, її привернув гучний шум склянки із зубною пастою і щітками, що випала з моїх рук. Тепер же вона не може впоратися зі здивуванням, дивлячись на мою уклінну позу перед унітазом.

Звичайна ранкова процедура з дотримання гігієни людського організму перетворюється сьогодні вранці на боротьбу з незграбними рухами моїх рук і предметами, які зненацька сказилися, для її досягнення. Усе, до чого я торкаюся, падає з рук, тюбики вислизають, предмети, яких я торкаюся, стрибають, як живі. Напасть якась. 

А обличчя моє уособлює крайній відчай. Я борюся з жорсткою необхідністю дістати предмет, що впав, з виходка. Мені здається, що все пропало, що поголитися мені вже не судилося, до завтра вже точно, і доведеться йти до школи з ознаками щетини на обличчі. Міцно заплющивши очі, здригаючись від огиди, я нарешті готуюся запустити руку у воду в сифон.

– Це робиться дуже просто. Тримай, якщо гидуєш, – мама простягає мені господарську рукавичку завдовжки до ліктя, діставши її з шафки під умивальником. – Ти нормально спав сьогодні?

– Якщо чесно, то не дуже, – я вдало справляюся із завданням витягти піну для гоління, попередньо скориставшись рукавичкою. Як, виявляється, просто було вирішити проблему, що так спантеличила мене. Досить дочекатися допомоги всезнаючої маман, яка все вміє, як життя повертається на свої звичні рейки і все далі летить, як по накоченій.

– Ти не захворів, випадково, синку? – мама не покидає приміщення ванної кімнати, спостерігаючи, як я справляюся з голінням.

– Та ні. Здоровий, як бик, – я роблю спробу підставити мамі лоба, щоб вона могла оцінити температуру мого тіла. 

– Не глузуй. Раз так, тоді зізнавайся, хто вона, як звуть. Я її знаю?

Я не можу уявити собі, як вона здогадалася про справжню причину мого жалюгідного, безпорадного стану.

– Що ти маєш на увазі? Хто вона?

– Зрозуміло «хто» – зазноба, що запаморочила тобі голову. Ти ж сам на себе не схожий, – всевидюче око моєї матері продовжує обстежувати всього мене, з ніг до голови. Немов рентгенівський промінь сканує все моє нутро.

– Мамо, я до школи запізнююся, ти мене відволікаєш, – я знаходжу перший–ліпший привід, щоб уникнути її прискіпливого інтересу, і тікаю до своєї кімнати, щоб зібрати підручники й зошити і звалити з дому якнайшвидше.

– Павло! А снідати? Сніданок на столі, – кричить мені мама навздогін, розуміючи, що в такій маячні я можу забути все на світі й залишитися голодним.

– Спасибі за сніданок, я пішов, – я пхаю до рота шматки яєчні, забігши на кухню тільки на кілька секунд, паралельно продовжуючи все ще пакувати свій рюкзак. Їжу я пережовую вже на ходу. Поспішаю так зникнути з дому, бо знаю, що, якщо мама задумала щось вивідати, то не відчепиться від мене доти, доки не отримає вичерпної відповіді. Їй під силу вивернути кишки в мене в животі навиворіт, якщо вона має на меті домогтися від мене правди.

Як наслідок, приходжу до школи і тупцюю на безлюдному майданчику перед будівлею. Нікого з нашої компанії не видно. Так рано наші не з'являються, і мені доводиться нудьгувати в очікуванні друзів.

Нуджуся без діла, вмикаючи відео на телефоні. Тут же вимикаю, розуміючи, що не можу ні на чому зосередитися. Безрезультатно намагаюся себе відволікти від нав'язливої думки про Ларису. До мене не доходить жодного слова з того, що говорять на екрані. 

Думки наскрізь просякнуті нею, цим її "ти такий самий божевільний". Досі не можу зрозуміти, як мені сприймати її слова. З глузду з'їхати можна! Вона, напевно, не підозрює, як близька до істини, називаючи мене божевільним. Такі суперечливі почуття мене буквально гризуть зсередини – і радість, що Лариса звернула на мене увагу, хоч і швидкоплинну, і гіркота, що шанс бути серед її фаворитів дорівнює нулю.

А раптом, я якось не так сказав? Чи правильно вона мене зрозуміла?

Як мені зважитися і запропонувати їй дружити, спілкуватися у форматі, відмінному від колишнього. Я взагалі з дівчиною вперше в житті дружити захотів, але питання, чи захоче вона?

Як же мене криє, коли я подумаю, що ось-ось, зовсім скоро вона прийде сюди, і я матиму змогу бачити її і навіть, можливо, перебувати поруч. Починаю мріяти, а мрії мої заводять мене в такі непролазні нетрі і в мозку залишається лише одне бажання – відчайдушно хочеться відчути її. Торкнутися, провести рукою по волоссю, притиснути до себе... Про поцілунок уже взагалі мовчу – це така потаємна мрія. Зважитися на нього і наштовхнутися на її неприйняття і страждати від того, що зробив, щось не так і відчувати почуття неповноцінності через відсутність досвіду в спілкуванні з дівчатами.

Чи треба, і якщо треба, то як мені донести до неї своє ставлення? Як поводитися? Я просто не уявляю собі, що мені потрібно зробити, щоб домогтися її прихильності. Краще залишити її в спокої, наступивши собі на горло, чи спробувати заслужити її довіру? Боюся зробити неправильний крок на шляху до завоювання її серця. Кров так і б'є в скроні, рівень адреналіну зашкалює...

Їй подобається Фелікс і від цього мені фізично боляче. Як удар у сонячне сплетіння. Хлопець один із моїх найкращих друзів. На його тлі я маю блідий вигляд і мені його не перевершити моральними методами. А на підлість я не наважуся. Мама з вітчимом із дитинства привчили мене розрізняти "що таке добре" і "що таке погано". 

Лариса зовсім не тягнеться до мене сама, і все, щоб я не робив, буде абсолютно марно, доки вона сама не зробить свій вибір на мою користь.

Моя доля – спостерігати з боку і чекати свого часу. Схоже я сам себе загнав у пастку.

Але чого ж все–таки я хочу? І навіть якщо я відчуваю прискорене серцебиття в її присутності, чи посмію я, чи зможу я зважитися на щось більше, ніж усталені дружні стосунки? А якщо наважуся, чи зміниться ставлення Лариси до мене? Чи можливо, щоб її уявлення про мене були настільки романтичними і будуть піддані розчаруванню, якщо я дам їй зрозуміти, що хочу більшого?