Розділ 5

Ларісо

Насилу досиджую до кінця уроку і моментально зриваюся з місця, щойно лунає довгоочікуваний дзвінок на перерву. Мені потрібно будь-що-будь усамітнитися, сховатися від сторонніх очей. Злість і обурення долають мене. Хочеться приском сипати. Ніяк не вгамувати внутрішню бурю.

Закриваюся в туалеті й реву, як якась малявка. Мене трясе, а образа жалить у саме серце. За що ж він так зі мною? Я не заслуговую його зневаження! Хіба винна, що закохалася у Фелікса? А він, за першої нагоди, шукає уваги цієї заучки Царенко. Вона виходить із класу під час уроку за папкою для проведення тесту з психології. А Фелікс тягне руку і відпрошується у вчителя під приводом відвідування туалету... Усьому класу, зокрема й мені, зрозуміло, що це тільки зачіпка, щоб залишитися з нею наодинці в коридорі, коли він порожній, а всі – і вчителі, і школярі – сидять за зачиненими дверима класів.

Ну як це можна перебідувати? Я домоглася того, що він сидить зі мною за однією партою, а він біжить за Поліною в пошуках спілкування наодинці. Це скидається на сюжет сопливої, невисокої якості мелодрами, із заїждженим сюжетом.

Але ж спочатку я вибрала його кандидатуру, як найпривабливішого хлопця класу тільки для престижу. Я хотіла зображати ці чортові почуття. Зображати, а не відчувати! А що тепер?

Сьогодні я точно й гостро зрозуміла, що влипла по вуха. Варто було тільки знову зазирнути в цей нескінченний вир його очей, посидіти з ним поруч за партою, почути хвилюючий голос, і весь мій настрій і самообмови полетіли сторчголов.

Можу констатувати – я стовідсоткова ідіотка, яка дозволила собі закохатися. Коли ж це сталося?

На вечірці? Чи після неї, коли спостерігала його геройства на мосту? А може, ще в машині, коли сиділа в нього на колінах і відчувала на собі його руки? 

Який сенс займатися самодлубанням, якщо Фелікс і мої почуття до нього оселилися і в голові, і в думках, і в серці? Це вже, напевно, і значення не має.

"Не розкисай, Лорчику," – бурмочу сама собі під ніс, стираючи мокрі розводи зі своїх щік.

Господи, ну яка ж я все-таки... дура! Дурепа. Шумно втягую сопливим носом повітря, закриваючи обличчя долонями.

– Ларисо! Ти тут? – я чую невпевнений голос Матюхіної.

– Так, я вже виходжу, – трохи привівши себе до ладу, наважуюся вийти з кабінки туалету.

– Ти захворіла? – подруга оцінює мій вигляд, як критичний, судячи з її виразу очей.

– Ні. Просто голова болить, – я уникаю відкритого погляду на подругу.

– Ну не знаю, відос у тебе ще той. Може образив хтось? Хоча, що я таке питаю? Ти сама кого хочеш..., – дівчина обриває фразу на півслові, спіймавши мій лютий погляд.

– От значить як? А ще подруга називається! – я обходжу її і йду до дзеркала, щоб оцінити "той відос", позначений подругою. 

Але варто тільки поглянути на себе в дзеркало, як горло знову стискає колючий спазм.

Опухлі очі, почервонілий ніс, бліді губи і волосся, що стирчить у різні боки.

– Та я за тебе горою, Лорчику. Що за нюні? На тебе це так не схоже. Тільки скажи, що і хто. Одна команда фас і справа в капелюсі, ти ж знаєш, за мною не заіржавіє, – вона так бундючиться, що мені здається, що ще хвилина і дівчина закипить і вибухне.

– Охолонь. Слухай, ходімо звідси, а?

– Так давно пора. Запізнимося на урок.

– Провчити треба одну вискочку, щоб не викобенювалася, – я вже визначила, що мені потрібно зробити для власного заспокоєння, і я ділюся цим із подругою, коли ми з нею йдемо в напрямку нашого класу.