Розділ 4

Павло

Після того, як Лариса вчора виявила до мене небачену до цього прихильність, я не відчуваю ніг під собою. На сьомому небі від щастя. Уперше в житті в стані окриленісті прямую до школи. 

Нарешті вона з'являється, і не одна, з крутим байкером, та ще й на його карколомному мотоциклі. Не зводжу очей із цієї парочки. Значить, вона роз'їжджає з якимось новим хлопцем і це жодним чином не може мене надихати. Ревниво спостерігаю, як він смішить її, нахилившись близько до неї, майже торкаючись її обличчя, і Лариса заливисто сміється.

Роблю висновок, що поводяться вони схоже, як старі друз. Цілком зрозуміло, що мені ця картина, як ножем по серцю. Але ось вона цілує хлопця на прощання і прямує до нас. А це означає, що я матиму можливість близько спілкуватися з нею. І я, переборюючи свою напругу, усім своїм виглядом зображую розслабленість і одягаю на обличчя посмішку.

Мені так хочеться знати все, що стосується моєї обраниці – хто цей хлопець? Які в них стосунки? Але я можу тільки ставити ці запитання про себе, сподіваючись на випадкове отримання відповіді. Мнуся, стоячи на одному місці. Не знаю, як краще вчинити – кинутися до неї, коли вона вже приєднується до нашого класу, і бути в неї на очах, заволодіти увагою і, можливо, мати вигляд дурника в її очах, несучи якусь дурницю, або залишатися в тіні, граючи в таємничість. 

Я почуваюся повним придурком. Невпевненим у собі придурком. Це так, і мені дуже погано в цій ситуації. Заспокоює моя зустріч із Ларисою, вона набагато важливіша за те, яким я здаюся оточуючим.

Я пробираюся крізь натовп, щоб бути ближче до неї. Вона стоїть зараз поруч із Феліксом, не зводячи з нього очей.  А я хотів би, щоб вона спілкувалась зі мною, щоб її увага була звернена до мене.

– Лорчик, – кличу її до того, як ми натовпом ввалюємося через шкільні двері. Вона застигає і озирається на мене через плече.

– Привіт, – кажу я, не зовсім розуміючи, що мені тепер робити, коли я нарешті добиваюся її уваги.

– Привіт, Пашко, давно не бачилися,– вона робить акцент на слові «давно». Боюся очі на неї підняти, щоб вона не здогадалася за ними про мій справжній стан.

– Я бачив, ти приїхала з хлопцем на мотику. Це твій новий друг? – наважуюся йти ва-банк, щоб уникнути зайвих хвилювань у зв'язку з наявністю ймовірного суперника.

– На мотику? Так. А ти бачив? І як тобі? Класно, так? – дівчина помітно надихається моїм запитанням. Начебто вона тільки й чекала подібного запитання від кого-небудь. Вона навіть підходить до мене ближче і ми пліч–о–пліч йдемо за іншими учнями у напрямку до нашого класу. Зрозуміло, що я зачепив дуже хвилюючу для неї тему. 

– Ще б пак! – я реагую максимально емоційно, бажаючи підтримати її стан якомога довше. – Ти була неперевершена.

– Це Ілля, мій брат. Ти не пам'ятаєш його? Ви колись зустрічалися в мене на дні народженні, – вона розвіює мої тривоги одним махом. І в мене відлягає від серця, і взагалі, чому потрібно так хвилюватися через якусь дурницю?

– Це напевно було тоді, коли все було дуже просто, бо ми були маленькими. Коли ми всі були друзями. Я роблю щось неправильно? Схоже, я тобі не так подобаюся, як... інші, – у мене розв'язується язик, раз така справа пішла. Але я вчасно зупиняю себе, не вдаючись у конкретику.

– Ні... але ти не говорив зі мною про щось таке, – її очі розширюються від подиву, потім вона хитає головою і майже сміється, просто дивлячись у мої очі... – Ти такий самий божевільний, – резюмує вона.

– Правда? – мені чомусь дуже лестить ця її начебто й безстороння характеристика щодо мене. Я готовий чути від неї навіть і образи, аби тільки вона звертала на мене увагу в будь-яких її проявах. Це додає мені рішучості і почуття везіння, що не покинуло мене. 

– Та не заморочуйся ти. Все ок, – вона вже віддаляється від мене, прискорюючи крок і останні слова кидає на ходу. Я бачу, як вона наздоганяє групу дівчат із нашого класу, що йде попереду, і вони жваво щось обговорюють.

Лариса – чудова. Я дивлюся їй слідом із гордістю за себе, через зв'язок, що встановився між нами і вийшов на новий емоційний рівень.