Volenti malum, semper malum accipit.

Volenti malum, semper malum accipit. (Тому, хто бажає зла, завжди приходить зло.)

У просторі, де панував вічний спокій і не було нічого, крім світла без тіней, до Бога підійшов Син. Він був дитиною, що вчора невинно загинула на війні, і його душа несла не тягар, а чисту, болючу луну неспокою. Його сутність була як чистий аркуш, але вже окроплений людською кров’ю.
— Отче, — запитав Син, і його голос звучав як перший, несміливий струмок після зими. — Ти створив їх, але чому Ти від них відвернувся? Чому їхня історія – це не пісня життя, а кривава хроніка болю, попелу та руйнування?
Бог не відповів словами. Він торкнувся руки Сина, і цей дотик був як зітканий з усіх зоряних світів. Вони з’явилися на найвищій вершині, немов на балконі Всесвіту. Перед ними, внизу, оберталася планета Земля, що мала бути живим і прекрасним світом, але зараз здавалася лише безмежним, охопленим полум’ям полем бою, яке ніколи не гасне.
— Я дав їм світ, — пролунав голос Бога в серці Сина, немов грім безлунний. — І показав: Життя процвітає, коли ти піклуєшся про нього. Я дав їм розум, щоб вони могли обирати. Але вони обрали створювати власні правди, і кожна з цих правд стала брехнею для іншого.
Син відчув нестерпний, гострий біль. Він побачив, як люди поділили себе на касти. Їхні серця стали металевими — не у переносному сенсі, а як суворий, холодний сплав.
Він побачив Стадо з серцями з Свинцю. Свинець важкий і легко піддається формі. Їхня правда — це ілюзія порядку та безпеки. Вони сліпо вірили Пастухам, чиї серця були з Заліза. Залізо міцне, але холодне і жорстке. Їхня правда була у контролі і розвитку за будь-яку ціну. Пастухи думали, що їхнє багатство — це успіх, але не помічали, що його ціна завжди вимірювалася життями.
Потім він побачив Мисливців з серцями із Бронзи. Бронза тверда і гостра, але легко окислюється. Їхньою правдою був баланс, але вони були боягузами, що ховалися за рушницями. Вони виправдовували знищення лісів, щоб "відновити баланс", який самі ж і порушували. Ціною їхнього балансу було спустошення. Вони підкуповували Браконьєрів за добуту здобич.
Браконьєри, з серцями з Міді, мали єдину правду — миттєву вигоду. Мідь легко плавити й перетворювати на монети. Вони крали і продавали все, що їм не належало. Їхня дія приносила їм гроші, але їхня бездіяльність — відмова від будь-якої відповідальності — руйнувала все, що було створено.
На найвищих вершинах були Мудреці з серцями із Криги. Крига прозора, але холодна, смертельно нежива. Їхньою правдою була мудрість, але вони так відійшли від Життя, що бачили лише відбиток світу, а не сам світ. Вони чекали, що люди усвідомлять свої помилки і прийдуть за порадами. Але чи може баран зрозуміти, що він баран, якщо його єдина істина — це простота? Син побачив, що ці люди палять книжки замість того, щоб їх читати. Вони повторюють помилки своїх попередників, замість того, щоб на них вчитися. Вони руйнують світ, замість того, щоб пізнавати його. І найдивніше: вони вірять у силу папірців, вважають це правильним. І самі щиро в це вірять.
Син побачив, як ці правди зійшлися у жорстокій війні. Війні, яка ніколи не закінчиться, доки людство не відмовиться від своєї жадібності та віри у власний метал.
Бог показав йому вовчу зграю. Їхньою правдою було піклування. Вони жили за законами природи, яка є безумовна Істина. Вони ніколи не були б біля поселень, якби Мисливці та Браконьєри не спустошили ліси. Вони вбивали, бо мусили піклуватися про виживання, а не тому, що хотіли зла.
Бог показав Сину, як Мисливці і Браконьєри, спустошуючи ліси, змушують Вовка йти до Стада. А Пастух і Стадо, захищаючись, вбивають Вовка, не розуміючи, що він діє з відчаю та інстинкту, а не зі зла.
І тоді відкрив Бог найбільшу таємницю: планета Земля і всі її істоти, навіть ті, що її руйнують, і є Жива Істота, і вона і є Він сам.
— Поглянь, — сказав Бог. — Вони перестали вірити у мене. Їхній Бог тепер — крихкий, тлінний папір, який, проте, обтяжує їхні металеві серця. Вони поклоняються йому. Він дає їм владу, але не дає мудрості. За папір вони купують своє прощення і нищать усе, що Я створив. Їхня віра порожня, бо вони вірять лише в те, що бачать і можуть взяти.
Син, бачачи всю цю картину, поставив останнє, найважливіше питання, яке палало у його юній душі:
— Отче, то хто ж несе в собі зерно справжнього, чистого Життя?
У відповідь пролунало не слово, а тиха, фундаментальна істина, що була очевидною, як світло: "Той, хто створює навколо справжнє Життя! Не той, хто його бере, а той, хто його дарує".
— Отче, — запитав Син, — якщо Ти це бачиш і знаєш, чому Ти не змусиш їх вірити? Чому треба вірити в тих, хто в Тебе не вірить?
Бог відповів:
— Я не можу змусити їх повірити, бо віра, народжена з примусу, — це найхолодніша Крига. Вона нічого не творить. Але ви повинні вірити в людей, бо їхня віра у власні руки — це єдине, що може їх врятувати. Вони повинні повірити не в мене, а в те, що вони самі здатні творити. Вони повинні повірити в те, що їхні руки можуть не лише руйнувати, а й творити Життя.
Син зрозумів, що його шлях — це не повернення до людей, що руйнують все, чого не розуміють, і чиї серця виготовлені з холодного металу. Він підійшов до Бога, немов до краю прірви, і попросив:
— Отче, дай мені повернутися. Я хочу народитися знову. Але не людиною, чиє серце знає лише метал. Нехай моя душа буде Вовком. Хочу мати душу, що керується чистою правдою піклування, а не страхом. Хочу мати мужність, яка дарує життя, захищаючи, а не забирає його. Бо, як сказано, лише у добро повірить той, хто ніколи й не переставав вірити у саму суть добра.
Бог усміхнувся.
Син повернувся на Землю. І народився він вовченям у зграї, яка щодня бореться за своє існування, але не за ілюзію. Він мав одне з найсправжніших сердець у цьому світі, тому що він обрав шлях, який не керується холодом металу, а живим теплом піклування.
Це була не казка, а правда.