Біль, який я носила чужими руками

Є біль, який ми створюємо самі.
А є біль, який нам дарують.
Без дозволу.
Без попередження.
Так, ніби мають на це право.

Я довго переконувала себе, що з моїм болем усе інакше.
Що я сама винна, що дозволила собі зламатися. Що надто чутлива. Що надто емоційна. Що треба було мовчати сильніше, посміхатися ширше, любити терплячіше.

Я звикла захищати тих, хто мене ранив.
А себе — ні.

Та коли я відкрила щоденник на новій сторінці, всередині щось клацнуло.
Наче замок, який роками мовчав, нарешті піддався.

Я написала:

«Я носила у собі біль, який мені не належав.»

І ці слова стали точкою, після якої я не могла повертатися назад.

Я довго уникала спогадів про одну конкретну людину.
Про того, чиї слова вміли бути ніжними, але гострими.
Про того, хто міг обійняти — і забрати спокій одним рухом.
Про того, хто навчив мене, що любов — це мовчати, терпіти, бути сильнішою, ніж потрібно.

Він часто говорив мені:

— Не будь слабкою. Я не люблю слабких жінок.

Що я робила?
Доводила йому свою силу навіть тоді, коли ламалася всередині.
Ховала сльози, бо сльози — це «слабкість».
Не говорила про свої бажання, бо бажання — це «егоїзм».
Приховувала втому, бо втомлюватися — це «незручно».

Тепер я розумію: слабкою була не я.
Слабким був він.
Бо боявся зустрітися з моєю правдою.

Я пам’ятаю один епізод, який роками стояв у горлі грудкою.
Маленький, майже нікчемний для стороннього, але для мене — зламний.

Ми сиділи в кафе.
Світло ламп падало на стіл так м’яко, що все навколо здавалося теплим. Я говорила йому про свій страх. Про те, що відчуваю себе загубленою. Що мені важко. Що я хочу бодай раз бути не «сильною», а просто… живою.

Він слухав мовчки, але в його погляді не було співчуття.

— Ти драматизуєш, — сказав нарешті.
— Тобі просто більше нема чим зайнятися. Ти придумуєш собі проблеми.

Я пам’ятаю, як посміхнулася.
Пам’ятаю, як відчула, що всередині щось тихо опустило руки.
Пам’ятаю, як подумала: «Може, й справді перебільшую?»
Пам’ятаю, як перестала говорити про свої почуття взагалі.

Це був момент, коли я передала йому право визначати, чи маю я право на свою біль.

Пишучи це зараз, я усвідомлюю: у тій ситуації не я була неправою.
Мене зламали чужі слова.
Мене вчили соромитися власних почуттів.
Мене переконували, що мої рани — дрібниці.

І я в це повірила.

Мабуть, тому біль так глибоко й засів.
Бо він був не моїм — він був нав’язаний.

Вперше за багато років я дозволила собі поставити питання:

А чому я мала це терпіти?
Хто сказав, що я повинна бути зручною?
Хто вирішив, що я зобов’язана мовчати?

Відповідь прийшла не одразу.
Але вона прийшла.

Ніхто не має права робити з тебе тінь, якщо в тобі є світло.

А в мені було світло.
Було тоді, є зараз — хоч трішки тьмяне, але моє.

Я закрила щоденник і відчула, що мені важко дихати.
А потім вперше за довгий час плакала — не тихо, не в подушку, не соромлячись.
Просто плакала так, ніби повертаю собі частину, яку загубила.

Ці сльози були не про слабкість.
Вони були про свободу.

Бо визнавати чужу провину — боляче, але необхідно.
Мені більше не хочеться носити рани, які завдали інші.

Мені хочеться вчитися жити зі своїми — справжніми.