Там,де починається тріщина

Кажуть, що люди ламаються поступово.
Ніхто не падає в безодню за одну мить — перед цим завжди є тріщина. Маленька. Ледь помітна. Така, на яку спершу не звертаєш уваги, бо думаєш: «зі мною все гаразд».

Але тріщини мають одну підлу властивість — вони розширюються, коли поруч ті, хто шукають де слабше.

Я довго не читала свої старі записи. Чесно — боялася. Та коли все ж відкрила їх, мене немов хтось ударив у груди. Кожне слово, колись написане моєю рукою, тепер боліло вдвічі сильніше, бо я вже знала, до чого приведе це мовчання.

Я знайшла один аркуш, пожовклий від часу і сліз.
На ньому був лише один день — але саме він став початком усього.

«Сьогодні я знову сказала собі “нічого страшного”.
Хоч насправді було страшно.»

Я перечитувала це речення багато разів.
Невже це і є моя перша тріщина?

Згадую той день, наче дивлюся старий фільм.
Бліде ранкове світло. Моя кухня, маленька й тісна. Холодний чай у чашці. І я — з виразом обличчя людини, яка намагається видати втому за спокій.

Тоді він сказав мені звичну фразу:

— Ти ж сильна. Ти впораєшся. Не перебільшуй.

Звучить наче підтримка, правда?
Але те, як він це сказав, мало інший підтекст: «мені не хочеться слухати твої проблеми».

Я усміхнулася. Звісно, усміхнулася — куди ж без цього? Уміння ховати біль під маскою в мене було відточене роками.

— Так, нічого страшного, — відповіла я.

Але всередині щось зрадливо зойкнуло.

Того дня я вперше зрозуміла: ніхто не бачить, як мені погано.
Бо я сама їх цього навчила.

Далі все почалося з дрібниць.

Я пробачала те, що мене ранило.
Сміялася тоді, коли хотілося плакати.
Мовчала, коли хтось перетинав межу.
Погоджувалася, коли хотіла сказати «ні».

Я щодня зрізала маленькі шматочки себе — аби комусь було зручніше.
І, мабуть, вважала це любов’ю.
Або обов’язком.
Або… просто страхом бути покинутою.

У якийсь момент я перестала чути власний голос.
Він був десь там — далеко, захований глибоко під шарами чужих вимог.
Я чула лише тишу. Але ця тиша вже не захищала — вона душила.

Я довго не називала цю тріщину своїм ім’ям.
Не казала вголос, що мене хвилює.
Не визнавала, що втомилася.

Та, мабуть, найстрашніше — я перестала просити про допомогу.
Бо вірила: ніхто все одно не почує.

Коли я зараз думаю про той період, розумію: людина не ламається через біль.
Вона ламається, коли залишається з ним наодинці.

Я була сама.
Поруч було багато людей, але я була сама.

Сидячи на ліжку з тим пожовклим аркушем у руках, я раптом відчула: якщо не перепишу свою історію зараз, то назавжди залишуся в цій тріщині. У моменті, де я перестала бути собою.

І тому я продовжую писати.

Не для когось.
Не щоб мене пожаліли.
А щоб нарешті побачити себе — справжню, втомлену, але живу.

Ця книга — мій спосіб повернути ті частини, які я колись роздала.
По одній. Обережно. Зі страхом, але і з надією.

Бо навіть найбільша тріщина може стати місцем, де проросте світло.