Коли мовчання стає звичкою

Мене часто питають, коли саме все почало ламатися.
І кожного разу я мовчу.
Не тому, що не знаю відповіді — я знаю її занадто добре. Просто… важко зізнатися собі, що твоя тиша стала твоєю ж тюрмою.

Я довго думала, що мовчання — це сила. Що вміння терпіти й не скаржитися — ознака зрілості. Що краще промовчати, ніж знову стати “незручною”. Краще ковтнути біль, ніж показати його іншим. Краще сховати рани, ніж почути: «ти сама винна».

Моє життя складалося не з подій, а з пауз. З недосказаних фраз. З ночей, у яких я затискала рот, аби не дати собі заплакати вголос. З днів, коли я переконувала себе, що все добре, хоч у грудях щось стискалося так сильно, що, здавалося, ребра тріснуть.

Я не пам’ятаю, коли востаннє жила заради себе.
Здається, десь між чужими очікуваннями й вимогами я загубила ту дівчину, якою була колись. Веселу. Наївну. Ту, що вірила людям. Ту, що не боялася просити про допомогу. Ту, що не соромилася того, що їй боляче.

Тепер я дивлюся на себе в дзеркало — і бачу жінку, що навчилася мовчати голосніше, ніж інші кричать.

Мій щоденник почався не з бажання щось згадати.
Він почався з бажання нарешті перестати тікати.

Пам’ятаю той вечір. Я сиділа на підлозі, сперлася спиною об холодну стіну й дивилася в темряву. У кімнаті було тихо, але всередині мене гуло так голосно, ніби хтось розривав кожен нерв на шматки. Я не знала, куди подіти руки — вони тремтіли. Не знала, куди сховати серце — воно билося занадто швидко. І не знала, як перестати думати про те, що я знову втратила ще один день свого життя, проживши його не так, як хотіла.

Мені хотілося закричати.
Але рот не відкривався.

Тоді я взяла звичайний блокнот — перший, що попався під руку. Листки в ньому були білі, гладкі, наче чекали на історію, яку я боялася розповісти. І я написала перше речення, яке потім не могла перечитати без кома в горлі:

«Я більше не знаю, хто я».

Це була правда.
Жорстока.
Але така, яку більше не можна було ховати.

Я почала писати все, що боялася вимовити. Всі думки, що кололи зсередини, наче скалки. Пам’ятала кожну деталь — голоси, слова, дотики, погляди, якими мене ламали. Те, що я втратила. Те, що мені забрали. Те, що я сама віддала, намагаючись бути “правильною”.

Мені здавалося, що кожне речення — це шрам.
Але тільки виписавши їх, я зрозуміла: шрами не з’являються просто так. Вони — доказ того, що колись було боляче.

І я дозволила собі відчути цей біль знову.
Не тікати від нього, не вдавати, що його немає.
Відчути. Повністю. До дна.

Бо тільки так можна зібрати себе назад.

Я не знаю, чи знайду тут відповіді.
Але я знаю інше: якщо я не напишу свою історію, то залишуся в минулому.
У тій тиші, що майже мене вбила.

Це — моя перша глава.
Моя перша спроба заново назвати себе своїм ім’ям.
Мій перший крок у світ, де я більше не ховаюся.

І якщо ти тримаєш у руках цю книгу — значить, я все-таки наважилася.

Наважилася жити.