Повінь

Генрі відкрив очі. Над ним простягалося небо - чисте і безкрає, сліпучо яскраве, нове. Генрі відчув це. Відчув, що світ навколо нього змінився, але боявся поворухнутись. Боявся відвести очі від неба і подивитись за борт човна. Він лежав і переконував себе, що все це йому не ввижається. Що відчуття відсутності хитавиці - не плід хворої фантазії людини, яка цілими днями вдивляється в далечінь, сподіваючись побачити землю. Що ось човен дійсно застиг, наче напоровся на мілину, а вітер доносить до вух звук хвиль, що б’ються об прибережне каміння. Генрі лежав і думав - це кінець. Або це кінець їхньої подорожі, або це кінець його - Генрі - чоловіка, що вже не один день плив у човні і поволі сходив з розуму.

Як все почалося - ні він, ні Марго не могли згадати... Повінь... Вода була скрізь. І троє людей в човні - він, його дружина Марго і їх син Адам. Вони знали, що десь є земля. І обов'язково повинні бути люди. Це була не віра, це була впевненість. Інакше навіщо стільки боротися зі світом і всіма його стихіями?

- Тату! Тату! Земля! - Адам, сміливий хлопчик, вибрався на палубу і біг до батька. Генрі схопив його в оберемок і розвернувся до берега.

Це було прекрасно! Кам'янистий берег, сплетіння чагарників, іржаві шматки металу. Земля! Суходіл! Символ життя, що несе на собі сліди смерті ...

Марго, яка вийшла на палубу, притулилася до плеча Генрі і тихо плакала.

- Пішли, потрібно озирнутися! - сказав Генрі.

- Адаме, не відходь ні на крок - Марго взяла сина за руку. Адам дивився на все здивовано, але тримався за маму. Вони рушили вгору по схилу. Генрі затримався, щоб відтягнути човен подалі від води.

- Генрі, там є дорога, - крикнула Марго.

- Отже заберемо речі і спробуємо когось відшукати.

Вони йшли втрьох по розбитій асфальтовій дорозі. Місцевість навколо була рівнинною, і колись напевно лісистою. Зараз же навколо стирчали обламані стовбури дерев, між якими лежали купи мулу, поламані гілки, сміття, і навіть рештки тварин. Про рештки людей Генрі намагався не думати…

Адам почав вередувати і Генрі прийшлось взяти малого собі на плечі. Чим далі від узбережжя, тим менше було слідів руйнувань. І  хоча по дорозі вони бачили кілька зруйнованих вщент будинків, місцевість явно була колись малолюдною. Дерев ставало все більше і виглядали вони все менш понівечиними. Так вони і йшли дорогою, мовчки, мов загіпнотизовані навколишньою реальністю, поки попереду не постало перехрестя.

- Дивіться, - Марго помічала все першою! На роздоріжжі стояв стовп з прибитою табличкою. Стрілка, намальована червоною фарбою від руки, вказувала направо. Під стрілкою стояла цифра 20. Поруч зі стовпом в траві лежав велосипед.

- Як думаєш, це для нас? - запитала Марго

- Сподіваюсь! - відповів Генрі. Йому дуже хотілося в це вірити.

Велосипед на вигляд був не надто надійним і трохи іржавим, але витримав всіх трьох. Генрі посадив Адама попереду на раму, а Марго позаду на багажник. Їхати так було не дуже легко, але надія на те, що вони зустрінуть ще бодай когось, придавала сил.

Дорога потрохи почала прорізати пагорби, а згодом зовсім пішла угору. Їхати втрьох стало зовсім важко, тоді Генрі посадив за кермо сина і штовхав велосипед, йдучи поряд. Кілька разів вони ставали щоб перепочити і випити води, але не надовго. Знаки підганяли. Їм трапилося вже п'ять табличок. Цифри йшли в порядку спадання, що ще більше квапило людей.

В якусь мить Генрі подумав, що це всього лише сон, настільки неймовірним здалося йому те, що відбувається. Дорога все більше кружляла і йшла вгору, по схилах пагорбів. Ліс навколо був густим та свіжим. За останнім поворотом з цифрою один виріс будинок.

Здається всі видихнули одночасно.

Будинок виростав із скелі і зростався з лісом. Перший поверх був кам'яним, другий - дерев'яним. Генрі відзначив, що майже не помічає слідів руйнування.

Вони покинули велосипед біля воріт і рушили до будинку.

Аж раптом назустріч їм вибігла дівчинка. Вона щось кричала, напевно кликала батьків. Мови Генрі не зрозумів.

На вигляд дівчинці було стільки, скільки його синові - років п'ять. Вона вже стояла біля Адама і щось говорила, але син її не розумів. Тоді дівчинка взяла його за руку і потягнула за собою в бік будинку.

Назустріч їм вийшли чоловік і жінка.

Жінка так само емоційно, як і її донька, говорила чужою мовою. Вона підбігла до Марго і почала її обіймати. Незабаром у обох текли сльози радості.

Чоловік підійшов до Генрі:

- Привіт? - скоріше запитав, ніж привітався.

- Привіт! Розмовляєте англійською? - Запитав Генрі

- Трохи.

- То це ваші вказівники ми бачили по дорозі? - сказав Генрі, щоб якось зав’язати розмову.

- О, то вони вам стали у нагоді! Моя дружина виявилась правою. Це Лілі наполягала на тому, щоб я розвісив дороговкази на найближчих дорогах. - відповів господар будинку.

- Ви що, чекали нас?

- Звичайно. Та це довга історія… Ходімо краще в дім, перепочините. Ви ж напевно втомились.

Трохи згодом, коли перші хвилювання від зустрічі вщухли, чоловіки удвох сиділи на камінні над урвищем. Господаря звали Яном, він пригощав Генрі чимось слабоалкогольним із своїх запасів. Генрі неквапливо відпивав із пляшки, дивився на захід сонця і слухав. Ян розповідав… Він говорив англійською, тому чоловіки могли вільно спілкуватися, чого не скажеш про їх дружин. Хоча і вони знайшли спільну мову, засновану більше на жестах та жіночій інтуїції, ніж на звуках… Ян розповідав багато і голосно. Перестрибував з події на подію, плутався у днях. Генрі слухав Яна. І слухав себе. Він розумів, що Яну потрібно виговоритися. Він розумів, що потрібно виговоритися і йому. Але мовчав. А Ян розповідав про Сховище, про Лілі (Марго на свій лад називала її Ліліт), про Передчуття, про інструменти і кисневі балони, про картоплю і акумулятори. Ян розповідав про те, як можна вижити сім днів у сховищі під тоннами води. Але він нічого не розповідав про Повінь і Страх. Генрі слухав плутані розповіді, а перед очима плескався океан. Вода... Вода на багато миль навколо. Він пам'ятав тільки воду і почуття безпорадності. Це почуття піднімалося в ньому, як хвилі в океані. Їх човен дрейфував по цих хвилях, а він нічого не міг вдіяти. Він раз за разом вдивлявся в далечінь, сподіваючись побачити землю, але навкруги була лише вода. У такі хвилини Марго виходила на палубу, читала у його очах печаль і говорила: "Просто будь поруч - і цього достатньо. Просто будь!"... Генрі знову прислухався до розповідей Яна. І з того що той розповідав, він зрозумів лиш одне - вони готувалися! Вони знали? А він? Він не пам'ятав нічого до Повені. Нічого! Перед очима був тільки океан...