Глава 10: Контур Речей

Я поклав ручку на стіл. Звук її зіткнення з лакованою поверхнею був сухим, чистим. Не дзвін у моїй голові, а вібрація повітря, що має кінцеву швидкість і фіксовану амплітуду. Я простягнув руку до холодної чашки, з якої пив учора. Кераміка. Її маса, температура та шорсткість були даністю, зафіксованою константою. Вони не потребували мого підтвердження, щоб існувати.

Раніше, коли внутрішній тиск був максимальним, будь-яка зовнішня інформація негайно розчинялася в моїй власній тривозі, ставала частиною внутрішньої суб’єктивної піни. Зараз це було неможливо. Моя внутрішня система відмовилася від цього механізму. Я більше не «інтерпретував» світ. Я його «читав».

Ця зміна внутрішнього протоколу була тим, що я назвав «дозволеним». Дозволено було відчувати справжню вагу речей без емоційного підсилювача. Дозволено було бачити відстань без страху спотворення. Але чи дозволена тепер пряма, неспотворена комунікація із зовнішніми системами?

«Правила комунікації,» — прошепотів я, і мій голос був лише рухом повітря. Щоб перевірити це, мені потрібен був зовнішній агент, що вимагає відповіді, що має власну логіку. Не з людьми — ще ні. Це був би надто великий стрибок.

Я підійшов до робочого комп’ютера, який ігнорував останні три дні. Він був вимкнений, чорний монітор відбивав тьмяне світло з вікна. Я натиснув кнопку живлення.

Вентилятори закрутилися, видаючи звичний, але тепер надзвичайно чіткий гул. Це був перший звук, створений не природою і не моїм тілом, який я сприйняв за цілу добу. На екрані з’явилося вікно входу. Там, серед іконок програм, блимав червоний значок повідомлень: «99+ непрочитаних». Мої робочі листи, соціальні мережі, новини — всі вони чекали, щоб увійти в мою систему. Це був мій перший справжній контакт із зовнішнім світом. І тепер, коли я був об’єктивним спостерігачем, я мав визначити, чи здатний світ спілкуватися зі мною без руйнування моєї нової, повільної рівноваги.