Глава 8: Вага Тиші

Вона зникла так само тихо, як і з’явилася. Двері не клацнули, лише м’який, ледь чутний «пшик» герметичності. Я залишився сам. Шість годин. Блокнот. Олівець. Тиша.

Перші п’ять хвилин були найгіршими. Мозок, звиклий до постійної стимуляції – скролу, нотифікації, фонового шуму, – почав панікувати. Це не була нудьга; це було відчуття фізичного голоду, ніби від мене відрізали кінцівку, яка відповідала за швидкість. Я відчував фантомний вібраційний дзвінок у кишені.

Я взяв олівець. Він був гладкий, відполірований часом і дотиками. У руці він здавався надзвичайно легким, немов інструмент, нездатний передати вагу. Порівняно з вагою клавіш, які я використовував, щоб створювати світи, цей шматок дерева був сміховинно примітивним.

Я відкрив блокнот. Папір. Я не писав на папері більше року, хіба що випадкові підписи. Це було схоже на спробу малювати у трьох вимірах, коли ти звик до площини екрана.

«Опиши тишу як фізичну річ». Це було абсурдно. Я почав. «Тиша має колір сірого пилу». Занадто банально. Я закреслив. Лінія олівця була товстою, незграбною, вона залишала слід, який не можна було просто видалити Ctrl+Z. Це був перший урок: *дія має наслідки*.

Пройшла година. Я написав лише п’ять слів, і всі їх закреслив. Я почав чути. Спочатку це були звуки ззовні, які я намагався ігнорувати: далекий гул міста, ледь помітне дихання системи вентиляції, що просочувалося крізь стіни.

Потім я почав чути *себе*. Шум крові, що рухалася венами. Невелике клацання щелепи, коли я її розслабляв. Ритм мого власного серця, який раніше був лише абстрактною функцією, тепер став важким, повільним метрономом.

Тиша не була відсутністю звуку. Вона була *агрегацією* всього, що знаходиться всередині. Це була густина, яка заповнила простір, витісняючи повітря.

Я знову взяв олівець. Рука вже не тремтіла від бажання потягнутися до телефону. Я почав писати повільно, дозволяючи кожному слову мати свою власну вагу, свій власний тиск на папір.

*Текстура:* Не гладка. Це мікроскопічний рельєф, схожий на шорстку поверхню старої цегли, яку покриває мох. Вона вбирає світло.

*Колір:* Не сірий. Це глибокий синій, що переходить у чорний, колір, який отримуєш, коли закриваєш очі і тиснеш на очні яблука. Це не колір спокою, це колір *напруги*.

*Вага:* Це було найскладніше. Тиша не важила нічого, але відчувалася як тонни. Я усвідомив, що вага тиші – це вага несказанного. Всі слова, які я міг би написати, всі алгоритми, які я міг би запустити, – їхня потенційна енергія тиснула на мої груди.

Я провів олівцем товсту лінію і записав:

«Вага тиші – це тиск, який чинить власна свідомість на внутрішній кордон. Вона важить стільки, скільки ти їй дозволяєш. Сьогодні вона важить 78 кілограмів – вага мого тіла, яке нарешті змушене бути тут і зараз». 

Я відкинувся на спинку стільця, відчуваючи дивне, виснажливе задоволення. Тінь від вікна торкнулася кута кімнати. Шість годин минуло. Я подивився на блокнот. Перший кордон було перетнуто. І це було важко.