Глава 5: Архітектура уваги

Ми йшли. Не було потреби бігти. Ярина крокувала так, ніби вона була єдиною, хто знав, що гравітація — це домовленість, а не закон. Вона не озиралася, але я відчував, що кожен мій крок був частиною її плану. Я не знав, куди ми йдемо, і вперше за багато років це відчуття не викликало паніки, а навпаки — дивне, майже наркотичне полегшення.

Жовте світло офіційного кварталу розтануло за нашими спинами. Ми звернули у вузький провулок, вимощений нерівною бруківкою, де відлуння наших кроків звучало надто голосно. Тут панувало м’яке, синювате світло, яке, здавалося, походило не від вуличних ліхтарів, а від самого повітря.

— Ви помітили, наскільки голосно стало, коли ми вийшли зі світла? — запитала Ярина, не підвищуючи голосу.

— Я помітив тишу, — відповів я. — Там, у будці, завжди був гул. Сервери, вентиляція, рух транспорту… Тут тихо, але кожен звук… справжній.

— Саме так. Система не любить справжніх звуків. Вона генерує білий шум, який заповнює прогалини вашої уваги. Вона будує архітектуру, яка змушує вас дивитися лише вперед, на наступну задачу, на годинник, — вона зупинилася біля старої кам’яної стіни, густо вкритої мохом. — Ви зняли годинник, Андрію. Ви зробили перший крок. Але тепер час вас наздоганятиме, якщо ви не навчитеся його ігнорувати.

Я провів рукою по шорсткій стіні. Вона була холодна і жива. Як і цей простір.

— Як ігнорувати те, що є основою існування?

Ярина повернулася, і цього разу світло падало на її обличчя інакше. Воно підкреслювало її рішучість, а не таємницю.

— Ви не ігноруєте час. Ви ігноруєте "лінійність". У вашій будці секунда дорівнювала секунді. Тут секунда дорівнює глибині вашої уваги. Якщо ви повністю занурені, секунда може тривати вічність. Це і є повільна зміна. Вона починається, коли ви перестаєте бути реакцією і стаєте дією.

Вона кивнула на непримітні металеві двері, вбудовані в кам’яну стіну, які я спочатку прийняв за технічний люк. Жодної таблички, жодного кодового замка. Вона просто торкнулася поверхні долонею. Двері відчинилися з тихим, майже зітхаючим звуком, випускаючи назовні запах старої деревини, меленої кави та чогось невловимо гіркого, схожого на озон після грози.

— Це наш «кордон», — сказала вона, запрошуючи мене всередину. — Тут ми відновлюємо те, що система краде: здатність бачити. Заходьте, Андрію. У нас є час.