Глава 4: Перша ніч без годинника

Я зробив крок. Свіже, прохолодне повітря ночі, наповнене запахом вологого асфальту та віддаленого озону, вдарило мені в обличчя. Це був різкий контраст із затхлим, фільтрованим повітрям моєї будки. За мною з гучним металевим лязкотом зачинилися важкі двері. Цей звук був фінальною крапкою, що поставила хрест на моєму графіку, моїй уніформі та моєму страху перед невидимими сутностями.

Ярина чекала. Вона не дивилася назад. Вона вже була частиною цієї вулиці, яка виявилася дивно тихою. Тут не було неонового шуму, не було навіть звичного гулу дальніх проїжджих частин. Лише ми, і місячне світло, яке, здавалося, було єдиним джерелом освітлення, що не контролюється міською системою.

— Що це за місце? — прошепотів я, відчуваючи, як горло стискає незвично чистий страх — не страх втратити роботу, а страх перед невідомим.

Ярина повернулася до мене. Її обличчя в тіні виглядало як ідеально виточений профіль, якому не потрібне жовте світло, щоб бути справжнім.

— Це кордон, Андрію. Там, де час вимірюється не хвилинами, а глибиною вашої уваги, — її голос був низьким і теплим, як тепле вино. — У вашій будці ви жили за годинником. Тут ми живемо за змістом. Повільна зміна починається з того, що ви перестаєте рахувати. Ви готові його втратити?

Я подивився на свій годинник. Старий, дешевий Casio, який я носив п’ять років. Я зняв його і поклав у кишеню, але не викинув. Ще ні. Зміна була повільною.

— Ведіть, — сказав я, роблячи свій перший справжній крок на вулицю, де не було камер, і де, нарешті, я міг дихати.