Повільна зміна
Глава 3: Колір мокрого асфальту
Я майже не чув дзвону міського годинника, що наближався до дев’ятої. Усі звуки світу стихли. — Ярина, — сказав я, перевіряючи, як це ім’я звучить на смак. Воно було напрочуд м’яким, як старий велюр. Вона кивнула, не відводячи погляду від книги. — Цей Трактат... він важливий для вас? — Він важливий для місця, — поправила вона. — І він є ключем. Але ключ завжди менш цікавий, ніж двері, які він відчиняє.
Пролунав останній, дев’ятий удар годинника. Глухий, вагомий звук. Я швидко скинув свій робочий жилет, кинувши його на стілець. Це було символічно. Я залишав не лише зміну, а й старого себе. — Мої двері, — сказав я, відчуваючи, як у грудях розправляються невідомі досі крила. — Які вони?
Ярина нарешті закрила книгу. Вона підняла очі, і кольором мокрого асфальту тепер був не просто колір — це був шлях. — Вони ведуть на вулицю, Андрію. Там, де не працюють камери спостереження і де справжні таємниці не підсвічуються офіційним світлом. Ви йдете зі мною? — Куди? — Туди, де починається повільна зміна.
#496 в Різне
Відредаговано: 26.12.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
