Глава 2: Трактат про забуті шляхи

Я вимкнув верхнє світло в читальному залі, залишивши лише тьмяні аварійні лампи, що кидали жовті плями на порожні столи. Стук замка на дубових дверях пролунав, як кінець робочого дня і початок чогось іншого. У цей час бібліотека перетворювалася: з громадської установи вона ставала лабіринтом, де панували тіні та тиша. Я взяв ключі від сховища та старий, важкий ліхтар, який ми використовували лише для інвентаризації. 

Вона йшла за мною безшумно, її кроки губилися в лункому повітрі сховища. Сховище — це не просто підвал. Це був світ, де час сповільнювався, де повітря було густим від пилу, озону та запаху старої папери, який я любив більше, ніж запах кави. Температура тут завжди трималася на позначці +14°C, і я відчув, як прохолода обволікає нас.

— Більшість цих книг не бачили денного світла з 1980-х, — пояснив я, навіть не обертаючись. Я знав, що вона слухає. — Ми перейшли на цифрові каталоги, а сюди руки доходять раз на десятиліття.

Вона не відповіла, але світло її ліхтарика, яке вона взяла у мене, чітко слідувало за моїм силуетом. Я зупинився біля Секції «Р» — Рідкісні Видання. 1920-ті, філософія, езотерика. «Трактат про забуті шляхи» не мав інвентарного номера. Його вписали в картковий каталог ручкою, ще до війни. Я пам'ятав його місце не за шифром, а за відчуттям порожнечі, яке він залишав, коли його не було. 

Я провів пальцями по корінцях, відчуваючи текстуру шкіри та пергаменту. Пошук був схожий на читання Брайля. Я знав, що шукаю: невелика, непримітна, обкладена синьою тканиною книжечка, яка губилася серед великих томів німецьких класиків.

Вона підняла ліхтарик вище, і промінь освітив верхню полицю, куди я рідко дивився. Її обличчя в цьому світлі здавалося висіченим з гірського кришталю.

— Ви його знаєте? — запитала вона тихо.

— Я знаю, де він ховається, — відповів я, тягнучись. 

Я обережно витягнув його, струшуючи віковий пил. Коли я передав їй «Трактат», наші пальці майже не торкнулися. Але ця майже-дотик був електричним. Вона відкрила його на випадковій сторінці. Її очі кольору мокрого асфальту, тепер освітлені жовтим світлом ліхтаря, здавалося, читали не літери, а саму суть.

— Дякую, Андрію, — прошепотіла вона, називаючи моє ім’я вперше. Це було не запитання. Це була констатація.

Я відчув, як стара стіна, яку я будував навколо себе, тепер вже не тріснула, а повністю обвалилася. До дев’ятої ще п’ятнадцять хвилин, але я знав, що ця зміна закінчилася. Почалася інша історія.