Глава 1: Хроніка п’ятничного вечора

Я вимкнув верхнє світло в читальному залі, залишивши лише тьмяні аварійні лампи, що кидали жовті плями на порожні столи. Стук замка на дубових дверях пролунав як фінал робочого дня і початок чогось іншого. У цей час бібліотека ставала лабіринтом тіней. Я взяв ключі від сховища та старий ліхтар.

Вона йшла за мною безшумно. Сховище зустріло нас густим повітрям, пилом та ароматом старого паперу. Температура тут завжди трималася на позначці +14°C, і я відчув, як прохолода обволікає нас. — Більшість цих книг не бачили денного світла з вісімдесятих, — пояснив я, навіть не обертаючись. Я знав, що вона слухає. — Ми перейшли на цифрові каталоги, а сюди руки доходять раз на десятиліття.

Я зупинився біля Секції «Р» — Рідкісні Видання. «Трактат про забуті шляхи» не мав цифрового номера. Його вписали в картковий каталог ручкою ще до війни. Я пам'ятав його місце не за шифром, а за відчуттям порожнечі, яке він залишав на полиці.

Я провів пальцями по корінцях, відчуваючи текстуру шкіри. Пошук був схожий на читання Брайля. Нарешті: невелика, обтягнута синьою тканиною книжечка, яка губилася серед фоліантів. Вона підняла ліхтарик вище, і промінь освітив її обличчя, яке в цьому світлі здавалося висіченим з гірського кришталю. — Ви його знайшли? — запитала вона тихо. — Я знаю, де він ховається.

Я обережно витягнув його, струшуючи віковий пил. Коли я передав їй книгу, наші пальці майже не торкнулися, але цей дотик був електричним. Вона відкрила його на випадковій сторінці. Її очі кольору мокрого асфальту, тепер освітлені жовтим світлом ліхтаря, здавалося, читали не літери, а саму суть. — Дякую, Андрію, — прошепотіла вона. Це була констатація факту.