Запах лігніну та доброго дня

Я люблю папір більше, ніж людей. Це не маніфест і не скарга, просто констатація факту. Папір передбачуваний. Він має свою вагу, запах і текстуру. Якщо документ лежить у папці №412, він буде там і через десять років. З людьми все інакше. Вони хаотичні, галасливі та вимагають реакції. Саме тому я обрав роботу з фондами, у підвалі, де панує вічна сутінь і пахне лігніном.

— Андрію, — сказав мені директор, не відриваючись від монітора, його обличчя було таким же сірим, як і стіни кабінету, — з понеділка переходиш на абонемент. Друга зміна. З другої до дев’ятої вечора. — Я працюю з фондами, — нагадав я, відчуваючи, як стискається мій шлунок. — Моя посада не передбачає... — Твоя посада передбачає, що бібліотека не закриється через брак кадрів. Юля пішла в декрет, заміни немає. Просто видавай книжки, Андрію. Це ж майже те саме, що перекладати їх з полиці на полицю. Тільки іноді треба казати "добрий день".

Добрий день. Найважча частина мого нового графіку. Це слово вимагає емоції, якої я не маю, або, принаймні, не хочу демонструвати.

Перші три дні я просто сидів, втиснувши голову в плечі, і сподівався, що ніхто не прийде. Лампа з зеленим абажуром тихо гуділа, а за вікном вечірнє місто повільно вмикало свої вогні. Я рахував пилинки у променях світла, намагаючись ігнорувати дзвінок, який сповіщав про прихід відвідувача.

А потім прийшов він. Чоловік у потертому плащі, від якого пахло дешевим тютюном і вогкою вулицею. Він не шукав бестселерів. Він поклав на мій стіл стару, зачитану до дірок книгу про розведення бджіл. — Знаєте, — сказав він, дивлячись кудись повз мене, ніби звертаючись до самої лампи, — бджоли взимку не сплять. Вони просто гріють одна одну.

Я нічого не відповів. Просто відзначив повернення книги в журналі. Але коли він пішов, я чомусь відкрив ту книжку на випадковій сторінці. Там була засушена квітка акації. Мабуть, лежала там років двадцять. Вона була ідеально рівною, затиснутою між фактами про медоноси. 

Я зрозумів, що за ці вісім годин зміни я побачив більше життя, ніж за останні три роки в підвалі архіву. І, чесно кажучи, це мене не налякало. Це було... нормально.