Повитуха

Повитуха

Жила колись в селі старуха,
Була відома повитуха.
Уміла зняти порчу враз,
Як книгу, прочитати нас.

У родах відала свій піт:
Дітей приводила у світ.
Хвороб зіпсований букет
Зірвати вчила мов аскет.

Наслати знала сатану,
Була ж кумою то чорту.
Тому боялись бабку цю.
"Могла підсунути вівцю"...

Але померла неборака,
Від цього образ десь заплакав.
Давно собі передбачала,
Швидкої смерті лиш благала.

Однак вирішувати Богу.
Не пощадив же Він небогу.
Предовго мучили сухоти.
Не знали вже, куди колоти.

Мабуть, серйозно завинила,
За це болюча їй могила.
І доки не зірвали стріху,
Не знала смерті злу потіху.

Відправили церковний стрій,
Людей багато - хоч убий!
Чешуть прокляті язики
Про відьму повні чуд плітки.

Неначе в ступі та літала,
Як зілля рила на Купала.
Немов боялася хреста.
"Кажу, померла неспроста!"

Сказали навіть за Івана,
Неначе в карти раз програла.
Але чесноти породіллі
Згадати словом не хотіли.

Закрили віко домовини.
"Хай Бог простить усі провини", –
Промовив здалеку чернець,
Що передбачив їй кінець.

До цвинтарю пішла хода.
Ніхто за мертву не рида.
Була усе-таки стара,
Давно прийшла її пора.

Копали ямку неглибоку,
Щоб віднайшла свою сторонку.
Поклали бабці у могилу
Торбинку маку та лозину.

Чудились люди тій билині,
Питали: "Чи робити так повинні?"
Дійшов слух, звісно, до отця,
Сказав, навіщо жертва ця:

"Так мертва попросила сина,
Коли душа летіла з тіла.
Мабуть, якийсь прадавній звичай,
Щоби душа не знала відчай".

Нарешті тіло поховали,
Поверх хреста вони поклали.
Не стало повитухи так,
Не спомнив хтось її відзнак.

Але не знала душа раю.
Детально це й не згадаю.
Лише там скромно політала,
Ворота пекла та обрала.

Зустрів її там сатана,
Йому кумою, бач, була.
Але свою стару своячку
Послав висіти на гіллячку.

Та бабку розізлив прийом,
Хотіла бути там чортом.
Тому прослухала крізь вуха:
Була відома відчайдуха.

Але чекав її провал,
Неначе той дев’ятий вал:
Як тільки вийшла від чорта,
Взяла в полон мерців орда.

Кого там тільки не впізнала:
Старого тесляра Івана,
Дітей померлих безліч тіл,
Коханок вбитих аж з три кіл.

Сухі та чорні, як та кішка,
Точили кігті свої нишком.
Усі - з порожніми очима:
До смерті кожного причинна!

До неї тихо підступали,
Давно врага свого пізнали.
Лиш крові бачили жаданя,
Задовольнить би це бажання.

Згадала ж вчасно та стара,
На що охоча дітвора.
Дістала маку з кожуха
Та віддала їм лантуха.

Від пазуристих тих дівуль,
Які не гірше клятих куль,
Ледь не отримала устава,
Лозину вчасно спам’ятала.

Однак поганого Івана,
Вбивати все-таки не стала.
У серці мала почуття,
Що в пеклі досі ще горять.

Дивився чорними очима.
"За що ти мене погубила?"
Ворожка вмерзла в землю враз,
Нагнав на неї тесляр страх.

"Тебе так міцно покохала,
До кожної я ревнувала.
Коли побачила же зраду,
Не вміла дати собі раду".

Від цього дід наш затужив.
Недовго в світі він прожив.
А винна клята повитуха.
Яка свою лиш правду слуха.

Не зрадив він її ніразу,
Не заслужив таку проказу.
Можливо, десь дала дівиця
Холодної води напиться.

Терпіння луснуло як булька.
Тріщить, мов грім, стареча будка.
За шию хутко учепився,
Неначе бісом уробився.

Ворожка душу не впускала:
Смертельне ложе вже зазнала.
Промучив довго клятий дід,
Аж поки не пройшло сто літ.

Хіба вона так завинила,
Що відплатити так повинна?
Запам'ятайте, дітки ж ви:
Відплатять всі свої гріхи.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше