Глава 22

Я причаїлася в спальні співробітника, не знаючи, як мені непомітно пробратися повз нього. На вікні спальні, на жаль, стояли ґрати. І мені залишалося сподіватися, що співробітник знову вирушить до Оскара, а не піде до спальні за зіллям, яке зараз відтягувало мою кишеню.

Я стояла біля виходу з кімнати і по тіні на підлозі спостерігала всі переміщення співробітника. Здавалося, покидати кухню він не збирався. А часу чекати, я не мала. Більш того, коли я не була зайнята, всі мої думки були про Лору. І в голові спливали страшні картини, які могли статися з юною дівчинкою в незнайомому для неї світі. Як я злилася на Оскара через його вчинок.

І треба ж було, ми з ним провели разом три дні, а він і словом не обмовився, що дозволив їй покинути школу без мого відома.

І тепер із нашою перлинкою щось трапилося, через що вона не може повернутися. Ще й Джон чомусь із нею. Не пам'ятала я, щоб вони колись спілкувалися. Як і з Тіною, з якою вони мали невелику різницю у віці. Лора не сприймала сім'ю Стівенсів своїми родичами. І я дуже сумнівалася, що з власної волі вона взяла б Джона і покинула з ним школу.

Мої думки різко перервали кроки, які несподівано виявилися надто близько.

– Марі? – здивувався містер Вайс. – Що ти тут робиш?

Від його появи в спальні я сіпнулася і розгубилася. Я занадто поринула у свої думки і через це зараз опинилася в незручному становищі.

– Я? – перепитала я, опустивши голову, і на ходу вигадуючи виправдання своїй присутності тут. – Вибачте, я задумалася і пішла не туди. Надто через доньку хвилююся. Сама не зрозуміла, як тут виявилася. До кабінету ж збиралася, щоб заспокійливе взяти.

– Розумію, дітей ростити дуже складно, – на щастя, співробітник повірив моїм словам.

Він м'яко взяв мене за плече і повів у бік кабінету, де посадив на стілець і почастував потрібним зіллям.

– Своїх дітей у мене ніколи не було, як і дружини, – він приманив з кухні другий стілець і сів поруч. – Сама розумієш, дві війни пережив. Було не до дітей та довгих побачень ночами. Були, звісно, поодинокі випадки. Але, на те вони й поодинокі.

Я згадала мою розмову з Міокою про те, що якщо хочу щось дізнатися про все, мені потрібно поговорити з моїм співробітником. І, здавалося, зараз настав саме той момент, коли можна було розібратися у всьому, і ще більше відвернути його увагу від причини, через яку я відвідала його спальню.

– Містере Вайс, – я надпила зілля і звернулася до співробітника. – Чому трапилися війни? І як у вас з'явився містер Стівенс?

– Хочеш послухати історію про те, як минула моя молодість? – посміхнувся чоловік. – Ну, що ж, можливо, тобі, справді, варто відволіктися від ситуації з донькою та послухати про давні часи.

– Так, – кивнула я. – А ще мені хочеться дізнатися, заради чого померли мої батьки.

– Розумію, – Білл відкинувся на спинку стільця. – Мені тоді було двадцять два роки. Світ був зовсім інший. Люди жили разом із гоблінами, які навчали нас усьому і допомагали будувати міста. Це був гарний час. Здавалося, ми жили у казці. Грошей вистачало на все. Я навчався на медика. І в нашому центрі освіти навіть був апарат УЗД, за допомогою якого ми розглядали на практиці один одного. Життя кипіло. Магія жила разом із технологіями. Але потім серед гоблінів зчинився бунт.

– Без участі людей? – перепитала я.

– Люди одразу й не дізналися про це, – кивнув чоловік і приманив уже собі пляшечку з заспокійливим. – Ніхто, навіть, точно не міг сказати, коли почалася війна. Але прийнято вважати той момент, коли протистояння зачепили саме людей. Технології були моторошними, як і їхні наслідки. Постраждало багато земель, які зараз вважаються непридатними для життя.

  – Але мені Міока казала, що гобліни не відновлювали технології, – здивувалася я словами співробітника. – Вона говорила, що гобліни хотіли виправити те, що наробили та видалили від людей технології.

– Твоя Міока народилася набагато пізніше, – посміхнувся містер Вайс. – Але, втім, ходили чутки, що зброя, якою тоді користувалися, була запозичена з іншого часу. І, взагалі, ці капсули, завдяки яким ти опинилася в іншому часі, і послужили конфліктом. Гобліни розділилися на два табори: ті, хто за розвиток технологій, і ті хто проти, щоб не повторилася доля Землі. Ну, а потім вже додалося безліч інших ідей. Але, будь-якого разу, ця війна була між ними, але й люди були втягнуті.

– Нічого собі, – зітхнула я. – Шкода, що людство не може жити без воїн і вирішувати все дипломатичним шляхом, а не руйнувати те, що саме збудувало.

– Це, мабуть, гниле насіння розуму, – містер Вайс підвівся і почав міряти кроками кімнату. – Але, не відходитимемо далеко від теми. Якось, десь за два роки, після початку війни, я опинився в центрі гарячої сутички. Я був на боці табору розвитку, адже був молодий і дурний, і сподівався, що люди зможуть застосувати свої знання інакше. На жаль, усі в молодості роблять помилки. Але тоді я мріяв про подорожі у часі та створення ліків від усіх хвороб. А мене зрадили.

– Взагалі, чи тоді? – я зробила великий ковток зілля.

– І тоді також, – кивнув він і підійшов до вікна. – Нас, молодих та недосвідчених відправили вперед, а наші гобліни, без оповіщення, відступили. І ми опинилися під прицілом. Усі мої друзі загинули. А я випадково впав у якусь яму і відключився через отримані травми. І ось, коли я прийшов до тями, я побачив перед собою хлопчика. Він був зовсім малим, йому тоді було, десь, років шість. І розмовляв він незнайомою для мене мовою. Але найбільше мене вразило те, що він був у супроводі клану старовірів, які намагалися мене лікувати.

– То був містер Стівенс? – припустила я.

– Саме так, – кивнув чоловік, не обертаючись. – Вони забрали мене з ями та довго лікували. А я вчив їхню мову і намагався зрозуміти, де опинився. Мене привезли до села старовірів, де, окрім хлопця, людей більше не було. З часом, коли я почав розуміти їхню мову, я дізнався, що будинок Логана підірвали, і він єдиний із родини вижив. Він блукав довго пропаленими землями і голодував, поки гобліни не прийняли його до свого табору. Він прожив із ними два роки. І за поведінкою був, скоріше, гобліном, ніж людиною.