Глава 20 (б)

Варто було опинитися нашій компанії в кабінеті директора, як увійшов містер Вайс і без вітання схопив онука за вухо.

– Я бачив, що ти про щось розмовляв із Лорою, що ви з нею задумали? – кричав він йому на вухо, не зважаючи на поранення на тілі хлопця.

Оскар, лише, здавлено застогнав і замружився. Після його травм такий допит міг погано скінчитися. І ми зараз ризикували взагалі нічого не дізнатись. Тому мені довелося заступитися за блондина, хоч у мріях я йому сама вже вліпила з десяток потиличників.

– Відпустіть його, у нього без вашого втручання все болить, – твердо звернулася до співробітника. – На нього напав грифон. І зараз подібне спілкування – не найкращий спосіб дізнатися правду.

– Моралістка, – містер Вайс скривився, штовхнув онука в груди і відійшов убік.

Від такого ставлення Оскар повалився на підлогу і голосно скрикнув.

– Артист! – Лів скривилася і сіла на дивані біля дверей. – Врахуй, якщо Джон не повернеться до школи, зустріч із грифоном для тебе буде не найстрашнішим спогадом.

Я здивовано глянула на неї. Ми з нею майже не спілкувалися з моменту мого повернення. І її поведінка мене здивувала. Звичайно, я розуміла, що вона хвилювалася за Джона, як я за Лору. Але поводилася вона незвично жорстко.

Я підійшла до хлопця і допомогла йому підвестися. Після чого провела до крісла, яке стояло біля стіни навпроти директорського столу.

– Будь ласка, скажи чесно, ти знаєш щось про відсутність Лори та Джона? – звернулася я до нього після того, як переконалася, що він не звалиться з крісла. – Лора – твоя донька. І зараз тобі варто діяти не з метою захистити свою дупу, а бажаючи врятувати свою дитину.

– Я чесно не знаю, де вона зараз, і чому зник Джон, – тихо, і дивлячись у підлогу, відповів він. – Я справді розмовляв з Лорою. Але нічого кримінального не зробив.

— Тим не менш, ти питав про їхнє повернення, ніби знав, що вони були відсутні, — нагадав містер Стівенс.

– За Джона я нічого не знаю, – насупившись, сказав блондин.

– А за нашу доньку? – я сіла на край крісла. – Про що ти говорив із нею перед вихідними.

– Я дозволив їй вирушити з учнями до Синолу, – ледь чутно зізнався він. – Вона довго просила мене відпустити її. І я змінив покарання, яке вона виконала без протестів. І потім дозволив їй вирушити на екскурсію.

– Яке ти їй покарання прописав? – насторожилася я, здивована сповіддю хлопця. – Чому ти мені не сказав про це?

– Ти мені сказала, що я повинен сам заслужити в неї повагу. Це я, й, намагався зробити. Покарання за свою поведінку вона отримала відповідного вчинку. І самостійно почистила камін у холі. Вона вночі працювала, щоби однокласники не побачили. І я контролював її роботу. І наступного дня я дозволив їй вирушити до Синолу.

Від його розповіді я була шокована. Я й уявити не могла, що Оскар надумає самостійно вирішувати такі питання. І, адже, мав право, в якомусь сенсі.

– Ти мусив сказати мені, що відпустив її, – тихо сказала я. – Я б попросила когось проконтролювати її повернення.

– На цій прогулянці була половина школи, – похитав він головою. – І я не вважав за потрібне повідомляти тобі, що наша донька, як і безліч інших студентів, вирушили гуляти до міста. З нею нічого не мало статися. Особливо, з огляду на те, що ми теж їхали з ними.

– Ти бачив Лору, коли ми сідали на віз? – я спробувала згадати ранок суботи. – Вона була з іншими дітьми?

– Рішення вирушити з тобою в землі диких внесли свої корективи, – Оскар з побоюванням глянув на всіх присутніх і знову опустив погляд. – Через те, що ми з тобою теж мали вирушити на возі, Лора попросила посадити тебе заздалегідь і подалі. Саме тому я вибрав той візок, щоб ти не побачила її, як і я, та всю дорогу супроводжував тебе.

– Як же мені хочеться тобі зараз від душі врізати за таке, – прошипіла я. – Можеш радіти, що постраждав до цього моменту. Ти бездумно вчинив це, виконуючи накази доньки, та не думаючи про наслідки. Вона могла попросити будь-що, але це не зобов'язувало тебе виконувати її прохання.

– У кожного свої методи, – ображено сказав хлопець. – Але про Джона я, справді, нічого не знаю. До мене він із таким проханням не підходив. І, взагалі, я намагаюся з ним нечасто спілкуватися. Тож, можете не сподіватися, що я вам щось розповім. Хіба що, якщо треба, я можу вирушити його шукати.

– До здравниці мєї ти зараз вирушиш, – містер Вайс підвівся, схопив онука за руку і повів з кабінету. – Як мінімум, до четверга він пробуде в мене. Прошу відвідувати його відповідно з графіком. А тобі, Марі, доведеться подумати, як лікуватимеш його в середу, коли я вирушу на пошуки дітей.

Він попрощався з нами і покинув кабінет.

– Він міг вийти з Лорою? – запитала я перша, коли двері зачинилися. – Наприклад, якщо Джон побачив, що вона виходить зі школи, він міг пройти крізь ворота, поки вони зачиняються?

— Тільки якби вона взяла його на руки, — відповів містер Стівенс. – Ну, чи хтось інший. Джон на першому курсі. Отже, серед учнів багатьом під силу його підняти.

– Але відсутні саме ці двоє, – перервала чоловіка Лів. – І більш того, я опитала всіх, хто був на екскурсії, ніхто їх не бачив. Хоча, деякі стверджували, що бачили їх у суботу разом за сніданком.

– Можливо, Лора злякалася, що я її побачу, і вирішила якось інакше дістатися Синола, – припустила я.

– Вона не повинна була наражати мого сина на небезпеку! – скрикнула Лів і надто сильно махнула руками, від чого сумочка з її рук випала.

Я хотіла втихомирити її запал і сказати, що Лора – така ж дитина, як і її син. І лише на чотири роки старша. Але сказати це мені не дав шок від вмісту її сумочки.

Мало того, що сумочка була надто незвичайна для тутешніх земель. Так, ще, з неї висипалися гроші, такі самі, як у моїй країні, і випав мобільний телефон. Достатньо сучасний, як для мене.

– Що за прикол!? – вигукнула я, розглядаючи, як Лів швидко почала все збирати.